Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

Хоч моє життя складалося цілком непогано, і горя жодного я досі не зазнав, та й братова смерть не вразила мене так глибоко, щоб я прагнув відмовитися від вродженої оптимістичної візії. Проте без Миколи я жити не зміг би, і якби він таки справді заквапився на той світ, то я стояв наступним у черзі, а після мене, мабуть, і ще кілька друзів нашого кола. Щодо себе я був упевнений, щодо В., Н. і Т. я міг про таке здогадуватися й дуже за них боявся. Про жодного з них ніхто не міг би сказати, що він помер через політичні цькування. Зате про нас із Миколою міг би (наша боротьба за виборчу реформу). І коли я отак уже ступив однією ногою на інший, затемнений бік світу, передчуваючи до того ж, як стану прикладом для наслідування в усьому нашому поколінні, в мені з новою силою ожила давня ідея про вбивство графа Потоцького. Я виношував її протягом двох років — як і розповідав про це на процесі. Але що я на ньому не розповів — це що останньою причиною для мене стала не смерть Каганця, а перспектива самогубства мого дорогого приятеля. Я про це не сказав ні адвокатам, ні суддям, бо не хотів і не хочу применшувати об’єктивні причини замаху суб’єктивними».

Далі з листа випливає, що збереження в таємниці особистих мотивів його злочину для автора понад усе: «Навіщо комусь знати, що смертю великого ворога я намагався врятувати життя приятеля? Супротивник використав би це як зброю і вдав би, що історичних (sic! — Ю. А.) і політичних причин не було зовсім. Тому я дуже прошу: спаліть цього листа».

Але звернімо принагідно увагу: попри таку сувору таємність, Січинський усе ж іде на крайній ризик і, хоч листа може бути перехоплено й перлюстровано, нелеґально, через своїх людей у в’язниці, таки наважується відіслати його Грушевському. З усього випливає, що втрати друга він боїться значно більше, ніж самовикриття.

Ще нижче Січинський викладає суть свого задуму — через убивство намісника потрапити до в’язниці й так відволікти друга від суїцидальних намірів, мобілізувавши його натомість на підпільну роботу щодо його, Січинського, визволення. При цьому слід було обов’язково уникнути смертного вироку. В той же час його не можна було уникати, вдаючи, наприклад, психічно хворого, бо це демотивувало б Цеглинського і загалом знівелювало б «історичні й політичні причини».

У листі про це мовиться так: «Допоможіть мені врятувати приятеля. Йому знову загрожує самогубство. Я вже не маю щодо цього певності й можу навіть сподіватися, що він уже не прагне цього переважно заради мене. І все ж існує побоювання, що неврастенія переможе нашу близькість. Якби це трапилось, я вже не став би йти на той світ слідом за ним. Таку дію могли б витлумачити як моє каяття, а я ніколи в тому вбивстві не покаюся. Але без нього моя неволя буде мені гіркою, а свобода пустою й безбарвною. Зрештою він і сам по собі багато чого вартий, шкода, щоб такий загинув. Не гнівайтеся на нього за те, що не вилікувався замахом 12 квітня і, замість рятувати мене з тюрми, повертається до своїх весняних намірів. Він дуже бідний і хворий, але саме тепер зібрався визволяти мене».

Метою листа, що його Грушевський усе-таки не спалив (як історик, він, мабуть, принципово не палив жодних паперів), було, як бачимо, виблагати хоч якусь допомогу любому другові: «Чи будете в силі, Пане Професоре, підшукати для нього таке літературне заняття, завдяки якому він міг би вижити? Він зовсім розсварився з батьками й не має ні шеляга за душею. Не дайте йому вмерти».

Чи справді Грушевський доклав руку до витягання хворого бідолахи з боргової та екзистенційної ями — невідомо. Існують підстави сподіватися, що так. У будь-якому разі друг, про якого так настійливо благав Мирослав Січинський, ні того самого, ані одного з наступних років не помер. Ба більше, він поступово видряпався з депресії та нужди, став на ноги, почав жити, працювати, під час війни прагматично виїхав до Женеви, а звідти до Америки. Там нарешті й відбулася зустріч, про яку обидва могли тільки снити протягом довжелезних восьми років.

Америка — це там, де збуваються сни.

12

Отже, Цеглинський. Микола Цеглинський, син літератора та редактора «Зорі» Григорія Цеглинського, сам теж літератор, соціаліст і довершений іпохондрик. Микола Цеглинський — ось ім’я справжньої причини, через яку 12 квітня 1908 року невідомий досі відчайдух цілих чотири рази вистрілює в головного урядника всієї Галичини. Цілих чотири рази, хоч вистачило б і перших двох. Потім граф Потоцький умирає приблизно з годину.

16 березня 1979 року його вбивця Мирослав Січинський, 92-річний пожилець будинку перестарілих у Вестленді неподалік Детройта, вмирає трохи довше. Медичний персонал закладу вже й не надто бореться за життя тепер як ніколи самотнього стариганя, що час від часу повторює незрозумілою мовою незрозумілу фразу: «Миколо, Миколо, мій коханий ангеле». Ні, вони до останньої хвилини виконують усе як належить. Але чуда не станеться — і вони це знають. От у цьому й річ.

Січинському це врешті набридає, і він, уже від’єднаний, підводиться з ліжка. Він знову в одязі наглядача і з накладними вусами — точнісінько, як тієї ночі. Мабуть, так буває завжди, коли вдається вирватись. Йому вже навіть подобається цей колихкий, немов по канату, вихід з в’язниці назовні, коли виявляється, що повітря є сукупністю невидимих і гойдливих драбин, яким наразі не видно кінця десь угорі над великим озером Мічиґан. Одна драбина переходить у другу, щабель за щаблем: «Зараз, Миколо, зараз. Май ще трохи терпіння».

Це сходження, хоч і здавалося безкінечним, усе ж одного разу закінчиться. І як же здивується новопреставлений товариш і брат усіх людей Мирослав, побачивши на підступах — до чого? — той велетенський, залитий світлом приймальний покій, а в ньому вже несила буде очам розібрати ні сліпучих облич, ні постатей. Тільки голос, м’ясистий, рівний і ніби вчора чутий, ніби вчора прошитий аж чотирма кулями, гучно віддасть розпорядження далі за інстанціями: «Телеграфуйте до цісаря — він уже тут!»

Тільки от Цісар цього разу зовсім не той, що минулого.

Розділ шостий. Юліус, або темне індиґо

1

Це про нього, про Юліуса Ґродта, читаємо у «Фізіономічних фраґментах»[10] великого Лафатера (1775): «Що за нелюць-кий нилюд! Що за потвір! Оден у своїм роді такий! Втілений Сатан! Убійник без