Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Але вона вже бігла від нього з незграбною квапливістю, яка видавала її страх і збентеження. Він досягнув своєї мети, і тепер вона була схвильована і невпевнена в собі, сама не знала, що з нею діється. Страх, який загрозливо тлів у ній, примушував тікати від небезпеки, від цього наполегливого чоловіка, який побіжить слідом і схопить її, але одночасно вона відчувала і жаль за тим, що він не зробив цього. У цю мить вона, як ніколи, була близькою до зради, до того, щоб таки переступити межу дозволеного, перейти рамки легкого і приємного флірту, який їй так подобався і який вона переживала так часто, завжди в останній момент уникаючи небезпеки. Та гордість не дозволила барону скористатися її миттєвою слабкістю. Він був занадто переконаний у своїй перемозі, щоб оволодіти цією жінкою у момент сп’яніння і розгубленості, він хотів чесної гри, хотів, щоб вона віддалася йому цілком свідомо. Тікати їй нікуди. Він побачив, що солодка отрута вже проникла в її кров.

Вона вибігла сходами нагору і змушена була на мить зупинитися і перепочити, притиснувши руку до серця, яке несамовито калатало в грудях. Її нерви були перенапружені. З грудей вирвалося полегшене зітхання, адже їй вдалося уникнути небезпеки, хоча був у цьому зітханні і жаль, якого вона не усвідомлювала, бо в її думках і почуттях панував сильний хаос і занадто сильно паморочилося в голові. Із напівзаплющеними очима, ніби п’яна, вона навшпиньки дійшла до дверей своєї кімнати і полегшено зітхнула аж тоді, коли взялася рукою за холодну клямку. Аж тепер вона відчувала себе у безпеці!

Тихо прочинила двері до кімнати. А вже за мить перелякано відсахнулася. У темряві кімнати, десь далеко, у самому кутку, щось ворухнулося. Її напружені нерви не витримали, і вона мало не покликала на допомогу, але тут почувся сонний голос:

– Це ти, мамо?

– Боже, що ти там робиш? – вона підбігла до дивана, де згорнувся калачиком Едґар, який щойно прокинувся від звуку прочинених дверей. Спершу вона перелякалася, що дитина захворіла або щось трапилося.

Але Едґар заспано і з докором у голосі сказав:

– Я так довго чекав на тебе, що аж заснув.

– Навіщо ж ти чекав?

– Через слонів.

– Яких слонів?

Аж тепер вона пригадала, що пообіцяла синові ще сьогодні розповісти все про полювання і пригоди. І хлопець у своїй дитячій наївності та легковірності терпляче чекав її приходу, влаштувавшись на дивані її кімнати, а не дочекавшись, заснув. Цей дивний вчинок обурив її. Точніше, вона була зла на себе, відчувала сором і провину, але хотіла заглушити ці почуття.

– Негайно йди спати, ти, невихований хлопчисько! – крикнула вона на нього.

Едґар здивовано подивився на неї. Чому вона така люта на нього, адже він не зробив нічого поганого? Але його здивування ще більше розізлило її.

– Негайно до своєї кімнати! Щоб я тебе тут не бачила! – розлючено повторила вона, відчуваючи, що несправедлива до нього.

Едґар мовчки пішов до себе. Він був дуже втомлений і крізь сонну пелену, що огорнула його свідомість, відчував, що мати не дотримала слова і була з ним несправедлива. Але він не образився. Утома притлумила всі його почуття. А крім того, він був злий на себе за те, що заснув тут, у маминій кімнаті, замість того, щоб дочекатися її. «Як мала дитина», – сказав він сам собі перед тим, як остаточно заснути.

Бо відучора він ненавидів власне дитинство.

Барон погано спав цієї ночі. Перервати любовну пригоду на найцікавішому місці і піти спати, так і не досягнувши бажаного, – це небезпечно. Після ночі, сповненої млосних і гарячих снів, він уже майже шкодував про те, що не скористався миттєвою слабкістю своєї жертви і не проявив наполегливості. А коли вранці, ще сонний і в поганому настрої, спустився снідати, хлопець вистрибнув йому назустріч із якогось сховку, захоплено кинувся на шию і почав мордувати тисячами запитань. Едґар був щасливий, що його дорослий друг може приділити хвильку часу тільки йому і не доведеться ділити його увагу з мамою. Тепер барон повинен розповідати все тільки Едґарові, а не мамі, бо мама, попри свою обіцянку, так нічого і не переказала синові про дивовижні пригоди нового знайомого. І малий засипав бідного барона, якому з великими труднощами вдавалося приховати свій поганий настрій, сотнями набридливих дитячих питань. У ці питання він намагався вкласти переконливі докази своєї любові. Едґар був неймовірно щасливий від того, що його друг, приходу якого він терпляче очікував ще з самого ранку, нарешті з’явився.

Барон відповідав грубувато. Йому вже набридли ці дитячі вистежування Едґара, наївні питання і нестримність почуттів. Скільки можна проводити дні в товаристві дванадцятирічного хлопця і розмовляти про різні дурниці. Тепер йому хотілося тільки одного – якомога швидше добитися свого і залишитися нарешті на самоті з матір’ю хлопця, а постійна присутність Едґара перетворювала це на проблему. Він уже почав шкодувати, що необачно пробудив у хлопцеві таку палку приязнь, але не бачив жодної можливості позбутися надто нав’язливого друга.

Хоча спробу він таки зробив. О десятій вони домовилися усі разом піти на прогулянку, тож до того часу барон дозволив хлопцеві теревенити у себе під вухом, сам при цьому переглядав газети, час від часу докидаючи слово до розмови, аби не образити малого. А коли стрілка майже сягнула домовленої цифри, він, ніби раптом щось пригадавши, попросив Едґара сходити до готелю навпроти і запитати, чи вже приїхав граф Ґрундгайм,