Німа - Юлія Гук

— Пару склянок. Усього пару склянок — і я піду додому. Сама.

Він радісно схопив її за руку й потягнув до найближчого бару, через дорогу. Тася байдуже дивилася на його спину, на руку, що тримала її, на кумедну в’язану рукавичку, з якої стирчали незакріплені петлі.

У барі він по-джентльменськи допоміг їй скинути пальто, потім зняв свою дуту куртку. Під нею була чорна сорочка. На шиї теліпалися буси.

— Ти дуже легко вдягнутий, — знехотя зауважила Тася, сідаючи за столик. Він обережно підсунув їй стілець і сів навпроти.

Вона запримітила, що шкіра на його обличчі злегка посиніла. Напевно, мороз так уплинув на колір його рум’янцю.

— Я… хотів тобі сподобатися. Твоя подруга казала, що ти любиш, коли чоловіки одягають чорні сорочки.

Підійшла офіціантка. Він замовив каву й віскі.

Тася відсутнім поглядом розглядала оформлення бару. Воно було витримане в одному стилі. На стінах красувалися американські ковбої, між столиками були розставлені несправжні кактуси та іграшкові індіанці. З колонок лунала музика з МТV, але чомусь дівчині було тут не затишно.

— Твоя сорочка з полиском. Я такого не люблю. І мені не подобаються ду′рні, — сказала ніби не до нього, а так, узагалі.

— Ду′рні?

— На вулиці мінус п’ятнадцять, а ти так легко вдягнувся. Тільки дурень так старатиметься заради дівчини, від якої годі чогось сподіватися. Окрім того, що не отримаєш взаємності, ти ще й дістанеш запалення легенів у подарунок.

Жар потер щоку, сховавши в руку посмішку. Цієї миті їхні очі зустрілися. Погляд хлопця був добрим і радісним. Тасіті перехопило подих. Він немов увесь сяяв зсередини. Було в ньому щось безкінечно хороше й щире. Складалося враження, що його ніколи не турбували такі речі, як ненависть, злоба, образа, що вони ніколи не з’являлися в його душі. Він був чистий. Його сірі очі випромінювали світло.

Офіціантка принесла замовлення й поставила перед дівчиною каву, перед хлопцем — віскі.

— Дурний стереотип, — пробубніла собі під ніс піддослідна й забрала своє віскі.

Він знову посміхнувся, уже відкрито. Хоча на вулиці було зимно, Тасіті здалося, що все довкола потеплішало.

— Що?

— Ти мила.

Тася пирхнула. Вона вже жалкувала, що погодилася сюди зайти. Досвід показував, що прив’язувати до себе людей не варто. Як правило, стосунки з піддослідною закінчувалися кепсько: вона завдавала людям болю. Рано чи пізно їй ставало нудно в їхній компанії, люди набридали їй. По-різному припинялися стосунки. Дехто переживав розрив нормально, інші — коїли з собою дурниці. Був навіть один юнак, який після розмови з нею кинувся під машину. Добре, що хоч вижив (все обійшлося лише струсом мозку).

— Чим ти займаєшся, де працюєш?

Сказати, що її цікавило його життя… ні, просто зависла пауза дратувала більше, ніж розмова.

— Я граю на бонго. Складаю тексти в стилі «регі». Виступаю на вулицях і так заробляю на життя. Літом подорожую різними містами. Того, що заробляю влітку, вистачає майже на весь рік. — захоплено почав розповідати Жар. — Узимку виступаю в деяких кафе або підробляю кур’єром.

Тасіта задумливо поколотила віскі у склянці. Ще один мрійник. Ще один горопаха, який ніколи нічого не досягне в житті. І врешті-решт опиниться перед нею зі своїм резюме. У тому довбаному кабінеті, зі своїми нереалізованими талантами. І дивитиметься на неї вже не такими осяйними очима, а втомленими, голодними, благальними. Буде все так, як у тієї дівчини, яка колись співала в її кабінеті. Буде так, як з її картинами. Бідолаха. Ще не розуміє, що з ним зробить життя.

— Знаєш, у тебе нічого не зладнається з того, що робиш. І по телевізору тебе ніколи не покажуть. І фанатів ніколи не матимеш. І якогось крутого контракту з великою компанією теж ніколи не підпишеш. Моя тобі порада — зміни діяльність. Нічого з цього не вийде, — порадила піддослідна, не дивлячись на хлопця й думаючи більше про свої поламані полотна, аніж про співрозмовника.

— А мені й не потрібен контракт чи телебачення. — Він променисто посміхнувся, гріючи руки філіжанкою з кавою. — Я вільний музикант. А те, що я за одне літо заробляю майже на рік прожиття, якраз і вказує на мій немалий талант. Мені достатньо просто ритмічно плескати в долоні й співати людям. Говорити їм про те, що існує краще життя. Про те, що вони можуть його зробити таким, яким забажають. Мені не потрібні мільйони. Я і так щасливий. Тільки одного не вистачає…

Тася якусь мить просто дивилася на нього й думала про те, що і вона могла б так заробляти своїми картинами. І вона могла б бути вільною від цього світу. Але в ній більше не було запалу й прагнення діяти. Її лякала така перспектива. Проте слова, сказані Жаром, щось зачепили в ній, і це «щось» зворушилося, потягнулося, залоскотало її монстрів — і розігнало їх по кутках темної свідомості.

— Чого тобі не вистачає?

Він рвучко взяв її за руки. Його долоні були майже гарячими від кави, а її —