Подорож собаки - Брюс Кемерон

Якусь мить Ґлорія стояла на місці, насупившись.

– Ну, вочевидь, – сказала вона, – це ти можеш робити.

– А різдвяні закупи? Ти ж не збираєшся тримати мене під арештом замість цього, так?

– Ні, заради цього доведеться зробити виняток, звісно.

– І, вочевидь, День подяки в Трента.

– Ні. Нізащо.

– Але ти казала, що йдеш до когось у гості – гадаю, що до Ріка. Хочеш лишити мене саму на День подяки?

Сі Джей розсіяно чухала моє вухо, і я притулилася до неї. Я хотіла, щоб Ґлорія негайно пішла.

– Що ж, гадаю, ти могла б піти зі мною до Ріка, щоправда, його діти будуть зі своєю матір’ю, – повільно промовила Ґлорія.

– Нізащо. Ти це серйозно?

– Ну, добре. Можеш іти до Трента, якщо вже я дала згоду.

– А як щодо Джени? Ти казала, що хочеш, аби я спілкувалась із Дженою, бо в неї батько – член правління заміського клубу.

– Я зовсім не те казала. Я казала, що Джена – це той тип людини, з яким, на мою думку, тобі корисно було б проводити більше часу. І так, Джена може приходити.

– А якщо вона запропонує піти до клубу на обід?

– Гадаю, ці питання треба вирішувати, коли вони виникнуть. Надто складно владнати їх усі й одразу. Якщо отримаєш якогось роду особливе запрошення, ми це обговоримо. Я готова робити винятки, де вони потрібні.

– Бачу, Рік неабияк допоміг тобі з цими батьківськими обов’язками.

– Про це я й казала. І ще дещо.

– Ще якість покарання, окрім домашнього арешту з винятками? Ну ж бо, мамо, я вже була у в’язниці для неповнолітніх, хіба цього не досить?

Рука Сі Джей припинила гладити мене. Я ткнулася в неї, нагадуючи, що тут є гідна собака, яку треба гладити ще.

– Не думаю, що ти розумієш, якого приниження я зазнала, коли тебе вивели звідси в кайданках, – сказала Глорія. – Рік каже: дивно, що я не отримала пост… пост-чогось там.

– Постпологової депресії? Трішки запізно для цього.

– Це не те. Звучить інакше.

– Пробач, що вся ця халепа стала таким жахом для тебе, Ґлоріє. Я тільки про це й думала, коли сиділа в поліцейській машині, а ти стояла у дворі – наскільки тобі гірше за мене.

Ґлорія застигла, а тоді розвернулася й глянула на мене. Я швиденько відвела очі.

– Рік каже, що це все через твій брак поваги до мене. І почалося все, коли ти притягла додому цю собаку.

Тривожно було чути слово «собака» з вуст Ґлорії.

– Гадаю, це почалося, коли я усвідомила, що ти моя мати.

– Отже, ти маєш спекатися її, – продовжувала вона.

– Що?

Я стривожено подивилася на Сі Джей, відчуваючи її потрясіння.

– Рік каже, що твій блеф не спрацює. Ніхто тобі не повірить, що ти залишалася тут сама, коли я брала періодичні відпустки, якщо я скажу, що в нас була няня, яку, до речі, я завжди намагалася взяти, а ти відмовлялася. І я возила тебе в круїз, а це автоматично доводить, що іноді ти їздила зі мною. Знаєш, яких грошей мені коштував той круїз? Ти маєш зрозуміти, хто в цьому домі головний, – і це я.

– Я не позбудуся Моллі.

Я підняла голову, почувши своє ім’я.

– Ще й як позбудешся.

– Ні. Ніколи.

– Або ти позбудешся собаки, або я забираю твоє авто. І твої кредитні картки. Рік каже, це просто безглуздя, що ти маєш картку на мій рахунок.

– То я отримаю власний рахунок?

– Ні, ти маєш це заслужити! Коли Рік був твого віку, він мусив щодня рано прокидатися й щось там робити з курчатами – забула, що саме.

– Гаразд, я буду розводити курчат.

– Замовкни! – скрикнула Ґлорія. – Я так втомилася від твого гострого язика! Ти більше не говоритимеш зі мною таким тоном ніколи! Ти повинна засвоїти: це мій дім, і ми живемо за моїми правилами.

Ґлорія тицьнула пальцем у мій бік, і я зіщулилась.

– Я не терпітиму цю псину в моєму домі. Мені байдуже, куди ти її подінеш, і байдуже, що з нею станеться, але я перетворю твоє життя на справжнісіньке пекло – твоє і твоєї собаки.

Сі Джей сіла на ліжко, важко дихаючи. Вона була пригнічена. Якомога тихіше я підійшла до ліжка, тицьнулася носом в її руку й зробила все, щоб не потрапляти на очі Ґлорії.

– Знаєш що? Гаразд, – сказала Сі Джей. – Післязавтра ти більше не побачиш Моллі.

Розділ 12

Наступного ранку ми поїхали кататися й завітали до собаки на ім’я Зік і кішки на ім’я Аннабель. Зік був маленьким песиком, який полюбляв гасати заднім подвір’ям на граничній швидкості й хотів, щоб я за ним ганялася. Коли ж я втомлювалася від перегонів, він припадав передніми лапами до землі й чекав, доки я надумаю зробити це знову. Аннабель була вся чорна й фиркала на мене, потім проігнорувала, як іноді роблять коти, і ліниво почалапала геть. Також у будинку були дівчинка на ім’я Тріш, подруга Сі Джей, і її батьки.

Ми пробули там лише два дні, а потім перебралися до іншого дому, без жодних собак чи котів, потім до наступного – з двома котами, але без собак, потім до ще одного – з одним старим собакою й одним молодим, та без котів. Також у кожному будинку була хоч одна дівчинка віку Сі Джей та інші люди. Здебільшого всі вони були дуже добрі до мене. Часом Сі Джей мала власну кімнату, але зазвичай мешкала разом із подругою.

Зустрічі з цими новими собаками виявилися дивовижними! Майже всі вони були дружні й хотіли поборотися, окрім дуже старих. Також мене зацікавили коти. Деякі з них сором’язливі, а деякі – зухвалі, одні – підступні, а інші – милі, якісь труться об мене й муркочуть, а є такі, що зовсім не звертають на мене уваги, але всі вони мають смачний подих.

Мені подобалося наше нове життя, хоч іноді я сумувала за Трентом і Роккі.

В одному будинку був хлопчик, який нагадав мені Ітана. Він мав темне волосся, як Ітан, а його руки пахли двома пацючками, що мешкали в клітці в його кімнаті. На зріст він був зовсім як Ітан того далекого дня, коли ми вперше зустрілися. Він одразу ж полюбив мене, і ми гралися в перетягування палички й принесення м’ячика на задньому подвір’ї. Хлопчика звали Дел. Свого собаки він не мав. Пацюки – нікудишня заміна собаці, навіть якщо їх у тебе двоє.

Якоїсь миті я здригнулась, усвідомивши, що весь день гралася з Делом і від самого сніданку не бачила Сі Джей. Почувалася поганою собакою. Я підійшла до дверей і сіла, сподіваючись, що хтось відчинить їх і впустить мене в дім перевірити, як там моя дівчинка. При цьому впіймала себе на думці про Ітана. Я любила Сі Джей так само сильно й тією ж любов’ю, що і його. То чи помилялась я, коли вважала своєю метою любов до Ітана? Чи тепер у мене інша мета – любити й захищати Сі Джей? Чи це дві окремі, чіткі мети, чи все це пов’язано якимось більшим призначенням?

Я ніколи б про це не замислилася, якби не гралася цілий день із Делом. Його схожість з Ітаном пробудила в мені тугу за моїм хлопчиком.

Сестру Дела звали Емілі. Вони із Сі Джей полюбляли тихо шепотітися між собою, але завжди гладили мене, коли я підходила дізнатися, чи,