Консуело - Жорж Санд
— А на що ти хочеш, аби воно перетворилося? — заперечив Порпора своїм різким, уривчастим голосом. — Воно не може перетворитися ні на те, ні на інше за будь-яких умов: щасливе або нещасливе, торжествуюче або зневажуване, воно завжди залишається самим собою — найпрекраснішим, найблагороднішим ремеслом на світі.
— О так! — сказала Консуело, беручи вчителя під руку й сповільнюючи його зазвичай швидкий крок. — Я розумію, що велич і достоїнство нашого мистецтва не можуть бути ні принижені, ні піднесені з примхи пустих капризів або поганого смаку, які керують світом; але чому дозволяємо ми принижувати свою особистість, чому піддаємо себе презирству невігласів або їхньому заохоченню, часом іще більш принизливому? Якщо мистецтво священне, хіба не священні й ми, його жерці й законодавці? Чому не живемо ми у своїх мансардах, радіючи, що розуміємо й уміємо відчувати музику, навіщо потрібно бувати нам у їхніх салонах, де нас слухають, перешіптуючись, де нам аплодують, думаючи про інше, і де соромляться визнати нас хоч на хвилину людьми, після того як ми перестали бути комедіантами?
— Ех! Ех! — зітхнув Порпора, зупиняючись і стукаючи ціпком по бруківці. — Що за дурне марнославство, що за помилкові ідеї бродять нині в тебе в голові! Що ми таке, як не комедіанти, і навіщо нам бути чим-небудь іншим? Вони так називають нас із відчуття презирства. А чи нам не однаково? Адже ми комедіанти за схильністю, за покликанням, з волі неба, — точно так само, як вони вельможі з примхи випадку, з необхідності або за вибором дурнів! Авжеж, ми комедіанти! А це не кожному дано! Нумо, нехай спробують: подивимось, як вони за це візьмуться, ці пігмеї, що уявляють себе бозна-чим! Нехай маркграфиня Байрейтська одягне плащ трагічної акторки, взує свої потворні товсті ножиська в котурни й зробить два-три кроки по сцені, — уявляю, що за дивоглядну принцесу побачимо ми перед собою! А що, ти думаєш, вона робила при своєму маленькому дворі в Ерлангені в ті часи, коли уявляла, начебто царює там? Вона зображувала королеву й лізла зі шкури, щоб грати роль, яка була їй не під силу. Народжена вона бути маркітанткою, а через дивний недогляд доля зробила з неї високість. І що ж? От вона й виявилася тисячу разів освистаною, зображуючи високість навиворіт. А тебе, дурне дитя, Бог створив королевою! Він поклав на твоє чоло вінець краси, розуму й сили. Коли б опинилася ти серед народу вільного, розумного, чуйного (припустимо, що такий існує) — і ти королева, бо тобі варто лише з'явитися й проспівати, аби довести, що ти королева милістю Божою. Але все це не так. Світ улаштований інакше. Він такий, який є; що із цим поробиш? Знай: ним керують випадок, каприз, омана й божевілля. Хіба ми можемо це змінити? Більшість володарів бридкі, безчесні, нерозумні й неосвічені. От і потрібно або покінчити із собою, або пристосуватися до такого стану речей. Не маючи можливості бути монархами, ми стаємо акторами і все-таки царюємо! Ми передаємо мову небес, недоступну простим смертним, ми вдягаємо шати царів і великих людей, виходимо на підмостки, сидимо на бутафорському троні, граємо комедію. Ми комедіанти! Присягаюся Богом, земні володарі все це бачать і нічого не розуміють. Вони не помічають, що ми справжні володарі землі й тільки наше царство істинне, у той час як їхнє царство, їхня могутність, їхні дії, їхня велич — пародія, з якої сміються ангели на небі, а народи ненавидять їх і нишком проклинають. Наймогутніші монархи приходять дивитися на нас, учитися в нашій школі й, захоплюючись нами в душі, як зразками істинної величі, намагаються наслідувати нас, коли виступають потім перед своїми підданими. Так, світ вивернутий навиворіт; це прекрасно відчувають його володарі, і якщо вони не цілком усвідомлюють це, якщо вони в цьому не зізнаються, то неважко помітити з їхнього презирства до нас і нашого ремесла, що вони мимоволі заздрять нашій істинній перевазі. О! Коли я буваю в театрі, мені все стає ясно! Музика розкриває мені очі, і я бачу за рампою справжній королівський двір, справжніх героїв, великі пориви, у той час як справжні блазні та жалюгідні комедіанти поважно сидять у ложах на оксамитових кріслах. Світ — комедія, ось що безсумнівно; і ось чому я щойно говорив тобі: благородна дочко моя, пройдемо з гідністю через цей жалюгідний маскарад, іменований світом… Чорт забери цього дурня! — закричав маестро, відштовхуючи Йосифа, який, жадібно вслухаючись у захоплену мову вчителя, непомітно наблизився й штовхнув його ліктем. — Він наступає мені на ноги, заливає мене смолою свого смолоскипа! Можна подумати, що він розуміє, про що ми говоримо, і хоче ушанувати нас своїм схваленням!
— Іди праворуч од мене, Беппо, — сказала дівчина, роблячи Гайдну знак. — Ти своєю незграбністю виводиш із себе маестро. — І, звертаючись до Порпори, вела далі: — Усе, що ви говорите, друже мій, — благородна бридня. Це нічого не пояснює мені, а сп'яніння від власної гордості не полегшує навіть найменшої сердечної рани. Мене мало зворушує, що, народившись королевою, я не царюю. Чим більше я бачу великих світу цього, тим більше вселяють вони мені жалю.
— Ну, чи не те саме я тобі говорив?
— Так, але не про це я вас запитувала. Вони жадають щось зображувати собою й панувати. У цьому їхнє божевілля та їхня нікчемність. Але якщо ми вищі, кращі й розумніші за них, навіщо ж протиставляємо ми свою гордість їхній гордості, свою царственість їхній царственості? Якщо ми маємо достоїнства більш значні, якщо володіємо скарбами більш завидними й більш дорогоцінними, для чого ведемо ми з ними цю жалюгідну боротьбу, ставлячи наші таланти й наші сили в залежність від їхніх капризів, навіщо опускаємося до їхнього рівня?
— Цього вимагають гідність, святість мистецтва, — вигукнув маестро. — Вони перетворили підмостки, іменовані світом, на поле битви, а наше життя — на мучеництво. І от ми мусимо боротися, мусимо проливати кров із усіх наших пор, аби довести їм, умираючи від непосильної праці, знемагаючи від їхніх свистків і презирства, що ми — боги або щонайменше законні королі, а вони — жалюгідні смертні, нахабні й низькі узурпатори!
— О маестро, як ви їх ненавидите! — вигукнула Консуело, тремтячи від подиву та жаху. — А тим часом ви схиляєтеся перед ними, лестите їм, задобрюєте їх і виходите через маленькі бічні двері, шанобливо пригостивши їх двома або трьома стравами вашої геніальності.
— Так, так, — відповів маестро, потираючи руки з гірким сміхом, — я знущаюся з них, розкланююся перед їхніми
