Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Дивиться? Грицю, Грицю… уважай, що дієш! «Гадаєш, я зараз для кождого?» – пригадуються йому її слова.
«Я не для кождого…»
Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. «Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…
. . . .Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.
– Я прийшов, Туркине, – каже він покірно.
– Гаразд, – відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати – висока, строга… в чорному одіта.
– В яких справах, молодий ґаздо? – запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.
– Не питали зранку люди тут за ним?
– Не питали, – ще зимніше відказала.
– Чоловік та й жінка…
– Не питали, кажу! – З тим і обернулася і ввійшла у хату.
– І ти, донько, входь, надворі не гайся! – так прийняла його Іваниха Дубиха – і більше її не бачив.
– Іду, мамцю… – обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.
– Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, – просить Гриць, вклонившись знов покірно. – Разом посумуємо, разом поговоримо.
– Не вийду. Навіть і не жди, – відповіла твердо.
Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:
– А в ліс весною прийдеш? – питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.
– В ліс весною прийду. А тепер вертай.
– Як зазеленіє, – притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.
– Як зазеленіє, – повторює вона і знов усміхається. Гриць кланяється.
– Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.
– Спасибі тобі, що додержав ти слова – та проте вертай – мати не жартує…
Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.
«В ліс весною прийдеш?» – повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.
«В ліс весною прийду!»
«Як зазеленіє…»
«Як зазеленіє…» Господи Боже, от Туркиня і любить!
«Весно, прийди! – тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. – Весно, прийди!..»
. . . .Повеселів Гриць. Обіймає з потайного щастя синьооку Настку, тулить і голубить її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. «В ліс весною прийдеш?» – питає його серце.
«В ліс весною прийду».
«Як зазеленіє?..»
«Як зазеленіє…»
Зеленійте, сосни!..
* * *Весна настала.
Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.
Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше…
* * *Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!
Заходив – як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.
Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.
Зимою перед роком, – розказував, – переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, – він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що Господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.
– В чім? – спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дідові… Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч і старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі… потім… нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.
– Тебе, синку, я оце третій раз бачу, – об’яснив далі старець молодому. – Ти, мабуть, не маєш родичів?
– Кажуть, «ні», – відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.
– Але тобі добре? – допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово «добре» перейшло уста молодого.
– Та добре, – чує знов коротку відповідь.
– В багачів живеш?
– Та ніби в багачів. Їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… – і, не докінчивши думку, вмовк.
– А чого недостає тобі ще? – питається старець і усміхається. – Любки?
Гриць махнув
