Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Мавро, бачиш, я тут… тож за те обійми, попести…

– От і вигадала! – відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.

– Чому не приходила? – ставить питання. – Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. Її одну на світі. Її одну над усе. Більше… кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: «Татари ідуть!» – зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!

…Тетяна сміялася.

– Страхали знов татарами?

– Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. «Відчини, Мавро, бо татари йдуть». Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.

– Багато сього літа зілля назбирала? – питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.

– Та доста.

– А он там на печі, що се за зілля? – спитала цікаво Тетяна. – Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.

– Тото зілля? – питає стара сухо.

– Тото. Від чого воно, Мавро?

– Від усякого лиха, – відказує знов сухо стара, – воно з-під «Білого каменя».

– Та від якого ж лиха, Мавро? – допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля…

– От, від лиха… – чує знов те саме. – Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон… – додала відтак вже приязніше. – Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! – додала і усміхнулася чудно. – Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, – остерігала, – хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.

Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.

– Коли його копати? – спитала лише.

– Коли? – повторяє Мавра. – Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха – інакше.

Тетяна усміхнулася.

Мавра погрозила.

– Не смійся, дівче, – додала поважно, – а краще затям. Може, я загину, ти одна запам’ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха… в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. – і аж заспівала, тріпнувши пальцями. – Гай, га-й! – і розреготалася. – Ой! – кликнула відтак з жалем. – Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув – не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! – додала гірко і урвала.

– То й що, Мавро? – питає Тетяна, і її очі отворилися нараз широко, тривожно.

– То нехай був би хоч зо три дні переспався, як уже не що інше…

– Мавро! – крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. – Гріх, що ти говориш!

– Може, і гріх… – притакує Мавра твердо. – Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.

– Мавро… ти його любила? – обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.

– Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів – нікого. Тетяно, Тетяно, – додає сумно, – що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най Бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, – остерігає Мавра і накладає люльку.

– Я збожеволіла б, – повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз – станувши близько перед старою циганкою, каже:

– Мавро!

– Що, доньцю?

– Ти багате знаєш…

– Хоч не так багато, а що треба – знаю.

– То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?

– Котрий?

– Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?

Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:

– Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.

Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає.

Зате Мавра не мовчить.

– Доньцю! – каже нараз і дивиться пильно на дівчину. – Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Га-а?

Тетяна стискає зуби.

– Не любиш її вже?

– …Люблю.

– А більше нікого не полюбила? Г-а-а? – питає і пакає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що «одну»її любить.

В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.

– А хоч би й полюбила? – питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.

– Тоді не вір!

– А як повірю?

– То відтак не жалуй! – Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.

– Я не пожалую.

– Посилав уже старостів? – питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.

– Ще він їх пішле.

– З нашого села який?

– Ні.

– Здалека?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– І ти його любиш?

– І я його люблю.

– Кажеш – він тебе посватає?

– Він мене посватає.

– Коли?

– Не знаю.

– Сеї осені?

– Не знаю.

– Тетяно! – остерігає Мавра з щирою строгістю і грізно киває пальцем. – Тетяно!

– Що таке? – опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.

– Уважай, Тетянко!

– Він же мене любить!

– І ти його любиш?

– І я його люблю.

– І не з нашого села він?

– Не з нашого.

– А мама про те знає?

Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівничо. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.

– Їй – мама! – крикнула роздразнено, – нащо ще й мамі знати. Він пришле вже в час старостів, тоді й дізнається. А тепер не треба.

– А як тебе хто інший посватає сеї осені?

– То не піду, – відповідає рішуче і гордо.

– А