Улісс - Джеймс Джойс
Тут господар цього притулку порушив їхній тет-а-тет, бухнувши їм на стіл кипучо-пливучу чашку вишуканого пійла, титулованого як кава, і поклавши вельми допотопний взірець булочки чи то чогось такого подібного, після чого здійснив відступ за свій шинквас. Пан Блум, надумавши роздивитися його як слід, але десь перегодом, аби це не здалося… і з цієї причини поглядом підохотив Стівена братися до питва-їжі, а сам ну порядкувати, поступово та обережно підсуваючи ближче до нього чашку того, що в цей момент претендувало на назву кава.
— Звуки оманливі, — заговорив Стівен, помовчавши коротку хвильку. — Достоту як і імена: Ціцерон, Подмор{848}, Наполеон, містер Добродій, Ісус, містер Дойл. Свого часу Шекспірів було не менше, ніж Мерфі. Що там, в імені?
— Авжеж, саме так, — незворушно погодився пан Блум. — Звісно, що так. Наше ім’я також змінювалося, — додав він, посуваючи тепер так звану булочку через стіл до Стівена.
Тут рудобородий моряк, що не спускав свого ока, яке стільки перебачило, з наших прихідьків, особливу увагу приділяючи Стівенові, заскочив молодика лобовим запитанням:
— А от твоє ім’я яке може бути?
Тієї ж миті пан Блум ногою торкнувся черевика свого супутника, одначе Стівен, явно знехтувавши той теплий дотик у несподіваному місці, спокійно відповів:
— Дедал.
Моряк тяжко втупив у нього запухлі сонні очі, мішки під якими виказували надмірне вживання алкоголю, з перевагою, віддаваною доброму голландському джинові з водою.
— А Саймона Дедала знаєш? — нарешті запитав він, витримавши паузу.
— Чував про такого, — відказав Стівен.
На якусь мить пан Блум геть розгубився, ще й завваживши, як на те, що довколишні відвідувачі явно дослухаються.
— Він ірландець, — проголосив бравий моряк, усе так само не відводячи погляду й покивуючи головою. — Щирий ірландець.
— Навіть занадто щирий ірландець, — уточнив Стівен.
Що ж до пана Блума, то він геть перестав тямити, що й до чого в цій історії, і саме питав себе подумки, який тут може бути зв’язок, коли це моряк, підштовхнутий якимсь своїм внутрішнім імпульсом, обернувся до інших завсідників і повідомив:
— Я бачив, як він із п’ятдесяти ярдів розстріляв через плече два яйця на двох пляшках. З лівої гатить без промашки.
Хоча моряк раз у раз потроху затинався і жести робив недоладні, він доклав усіх зусиль, аби якнайкраще пояснити все публіці:
— Он там, скажімо, пляшки. Відмірюємо п’ятдесят ярдів. На пляшках яйця. Ось він кладе рушницю на ліве плече. Прицілюється.
Він вигнув упівоберта тулуб, міцно заплющив праве око. Потім скривив усі риси обличчя якось набік і з абсолютно бридкою гримасою втопив погляд у ніч.
— Бах! — гаркнув він раз.
Слухачі завмерли, сподіваючися ще одного баху, позаяк лишалося ж друге яйце.
— Бах! — іще раз гаркнув він.
Коли ж і яйце номер два було з усією очевидністю знищене, він кивнув головою, підморгнув і кровожерливо продекламував:
Стрельнув Буффало Білл {849} — так і вбив,
Бо промахів не любив.
Запала мовчанка, аж поки пан Блум зважився, з чистої чемности, запитати, чи діялося те на якихось стрілецьких змаганнях, на взір тих, що в Бізлі.
— Препрошую, — відказав моряк.
— І давно це було? — доскіпувався пан Блум, не відступаючи ні на дюйм.
— Та чого там, — відповів моряк, трохи зм’якшившись під чарівним ефектом того явища, коли коса находить на камінь, — ну якихось літ десять тому. Він роз’їжджав по світу з Генглеровим Королівським цирком. Особисто я бачив, як він це робить, у Стокгольмі.
— Цікавий збіг, — ненабридливо поділився пан Блум ураженням зі Стівеном.
— А мене звати Мерфі, — провадив моряк. — В. Б. Мерфі з Каригейлоу{850}. Знаєте, де це?
— Квінстаун-Гарбор, — відповів Стівен.
— Точно, — погодився морський вовк. — Форт Кемден і форт Карлайл. Ось де мої благословенні місця. У мене й жіночка там. Знаю, чекає мене не дочекається. За Англію, дім і красу. Законна вірна дружинонька, а я ж її вже сім років не бачу, все плаваю-пливаю по світах.
Пан Блум легко уявив собі сцену його появи: темної дощової ночі моряк, щасливо обвівши круг пальця всіх морських чортів, повертається до своєї хатини при дорозі. Довкола світу в пошуках кобіти. Без ліку бувальщин на цю тему Бена Болта з його Алісою: тут і Інок Арден, і Ріп ван Вінкль, а дехто, можливо, ще й Кривого О’Лірі згадає{851} — улюблений, хоч і нелегкий, номер для декламації, а склав, до речі, бідолаха Джон Кейсі, й чим не справжня поезія, хай і дрібненька, безпретензійна? Причім ніде й ні разу про дружину, котра б утекла з дому, а тоді повернулася, хай там яка вона лишалася вірна мужеві, своєму покинутому. Обличчя у вікні! Уявіть собі, який він приголомшений, коли нарешті торкнувся грудьми фінішної стрічки, й тут йому відкривається гірка правда про його прекрасну половину, руйнуються його найкращі почуття і сподівання. Ти вже й не чекала мене, але я повернувся і хочу розпочати все спочатку. Ось вона сидить, солом’яна удова, біля все того ж самого домашнього вогнища. Гадає, я згинув. Гойдаюсь у бездонній колисці. І тут-таки сидить дядечко Чубс чи там Дубс, господар «Якоря й Корони», скинувши піджака, й наминає ромштекс із цибулею. Стільця для тата немає. У-у-у! Вітер! На колінах у неї останнє маля, посмертна дитина. Купався Іван та й у воду упав: шубовсть! Схились перед неминучим. Усміхайся і терпи. З любов’ю і розбитим серцем лишаюся твій муж В. Б. Мерфі.
Моряк, не надто схожий на дублінця, обернувся до одного візника з проханням:
— Чуєш, а в тебе не знайдеться жувачки пригостити, га?
У того візника
