Улісс - Джеймс Джойс
БЛУМ (вражений, кличе без голосу): Руді!
РУДІ (дивиться в Блумові очі, не бачачи їх, і читає собі далі, усміхаючись, цілуючи книгу. На його щоках ніжний рум’янець. Ґудзики на одежі діамантові та рубінові. В лівій руці він тримає тоненьку паличку слонокости з бузковим бантиком. Біле ягнятко визирає з кишені його камізельки.)
Частина III
Епізод 16
Коли Стівен нарешті прокинувся, пан Блум змів із нього основну масу стружок, уручив капелюха з ціпком і взагалі, на манір доброго самаритянина, постарався його підбадьорити, в чому той мав украй велику потребу. Перебільшенням було б сказати, буцім він (Стівен) виявився не при своєму розумі, одначе розум його трохи таки хитався туди-сюди, і коли Стівен висловив бажання утамувати спрагу, пан Блум, попри глупу ніч і цілковиту недосяжність колонок із водою Вартрі{843}, придатною коли не для внутрішнього, то бодай для зовнішнього користування, зумів-таки знайти вихід, умить зміркувавши, що їх напевне зарятував би так званий «Притулок візника», буквально камінцем докинути від Баттського моста: там, либонь, знайшлося б щось попити — на взір мінеральної води чи молока з содовою. Але як туди добутися — ось у чому була заковика. Якусь хвильку Блум постояв розгублено, одначе обов’язок наполегливо закликав його вжити дієвих заходів, і тому він став подумки перебирати всілякі можливі способи й варіанти, тоді як Стівен знай позіхав, мов заведений. Наскільки Блум міг роздивитися, його протеже був вельми блідий на обличчі, тож абсолютно годилося б скористатись бодай яким-небудь транспортним засобом, украй бажаним, зважаючи на їхній теперішній стан, адже обидва, зважте, були до краю виснажені, особливо Стівен, причім Блум усе сподівався, що й глупої ночі можна вишукати щось помічне для пересування. Відповідно, виконавши декілька простеньких попередніх дій, як, скажімо, трохи обтруситись-почиститись, хоча Стівен і забув прихопити свого намиленого носовичка по тому, як згадана річ вимушено послужила була голярській справі, обидва разом рушили по Бівер-стрит (власне, Бобровій вулиці, яку правильніше було б називати провулком) і добулися до ветеринарної лікарні й до вельми відчутного смороду візничих стаєнь на розі Монтгомері-стрит, а там звернули ліворуч і влилися, обійшовши крамничку Дена Берджина, в Ам’єн-стрит. Одначе, в чому він і доти був майже геть-то певен, ніде їм не завидніло жодної признаки котрого-небудь єху, що стовбичив би зі своєю таратайкою, чекаючи, хто б його найняв десь їхати; ото хіба під «Північною зіркою» стояв чотириколісний засіб, вичікуючи, либонь, на гуляк, котрі засіли в ресторані, бо жодні симптоми не виказали ані найменшого його ворушіння, коли пан Блум, аж ніяк не бувши професійним свистуном, двічі спробував привернути до себе увагу певною подобою свисту й натякаючи піднятими та зчепленими над головою руками на дугу.
Таки придибенція виходила, одначе здоровий глузд невблаганно підказував: теперечки їм уже геть нічого іншого не лишається, як, скорчивши бадьору гримасу при кепській грі, топтати далі дорогу тим самісіньким топтобусом, що вони відповідно й зробили. Отож, зрізавши навкіс повз Маллета й Сигнал-гаус, до яких дочимчикували без проблем, два блукачі хоч-не-хоч подалися в напрямі вокзалу на Ам’єн-стрит, причім панові Блумові відчутно дошкуляло те, що один із ґудзів на його штанях, коли вжити mutatis mutandis давній вираз, пішов шляхом усіх ґудзів-ґудзиків, хоча він героїчно намагався, враховуючи стан речей, не зважати на таку перешкоду. Ото ж бо, коли вже так склалося, що поспішати обом їм було нікуди, а повітря діяло приємно-відсвіжливо після нещодавнього пришестя Юпітера Плювія-Дощового{844}, вони, зовсім не швидкуючи, проминули екіпаж, що самотньо стовбичив без візника й пасажира. Склалося при цьому так, що одному з піскорозкидувачів Дублінської Об’єднаної Трамвайної компанії якраз привелося повертатися тією вулицею в депо, і з такого приводу старший з подорожніх повідав молодшому товаришеві про свій відносно недавній і абсолютно чудесний порятунок. Вони минули головний вхід Великого Північного вокзалу, звідки йдуть потяги на Белфаст і де, звісно, не було жодних рейсів у цей пізній час, пробрели повз задвіркові ворота моргу (не надто приваблива — аби не сказати лиховісна — місцинка, надто вночі), сягнули кінець кінцем Портової Таверни, а там, як заведено, звернули на Стор-стрит, уславлену поліційними казармами відділку К. Проходячи від згаданого пункту й високими, не освітленими в таку пору складами на Бересфорд-плейс, Стівен здумав подумати про Ібсена, що в його голові якимось чином пов’язувався з майстернею каменеріза Берда і чомусь на Толбот-плейс, перший ріг праворуч, а тим часом його старший супутник, служачи йому, мов вірний Ахат, не без приємности вдихав пахощі пекарні Джеймса Рурка, зовсім недалечко розташованої, — вельми, слід зазначити, апетитні духмянощі хліба нашого повсякденного, найпершого та найнеобхіднішого з усіх продуктів людського спожитку. Хліб — основа життя, добувай хліб свій… А райські де книші-коржі? У Рурка-пекаря в діжі. А калачі? Та в Рурка ж, пекаря, в печі.
En route[401], звертаючись до свого мовчазного й, це годі цілковито приховати, ще не зовсім тверезого супутника, пан Блум, хай там як, а цілком при своїх спроможностях і геть тверезий — скажімо виразніше: до бридкого тверезий — наполегливо остерігав того від жінок лихої слави, підпилих молодчиків та інших небезпек нічного міста, куди припустимо заходити лише в крайньому випадку, спорадично, але аж ніяк не систематично, адже то згубна пастка для юнаків його віку, особливо для вже звиклих, під упливом зеленого змія, хиляти; хіба лиш коли маєш напохваті прийомчик джиу-джитсу для всіляких випадковостей, позаяк навіть від п’янички, котрий розлігся горілиць посеред дороги, можна дістати добрячого тумака, коли не обійти його чималим околясом. Чистим даром небес стала поява на сцені Корні Келлегера, коли Стівен у стані блаженної непам’яті і гадки не мав, що коли б не
