Дух часу - Наталя Кобринська

Нещасна дівчина не була вже в силі шукати якогось виходу. Бо нащо ж здалися всі заходи і пориви, коли все кінчилося на нічім! Могла тепер летіти її лодь нещасна, куди сама хотіла, — вона вже не тримала в руках весла. Міг її потопельник потягнути на холодне дно води, могла розбитися о каменисті береги, пропасти в безвістях, — для Галі все вже було одно…

Але як камінь, абияк кинений угору, упаде на землю, так Галя, як багато таких жінок, коли їм не удасться де примістити в світі, упала тягарем на власне своє гніздо. Мати, видячи свою дитину безсильну, не здібну о собі думати, взялася сама до рятунку. А мала вона лиш оден спосіб на то — віддати її за Антона. Галя надто була зломлена, аби могла була опиратися. Та й що ж вона мала робити? Лишитися старою дівчиною? Носити як би провину власний свій вік? Бути вічно предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям? Терпіти пониженя і услугувати ціле жите своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів? Не мати нігде власного кута, приміщеня, котре не називало би ся тягарем або ласкою?..

Галю опанувало дивне чувство. Вона хотіла би була десь піти, загубитися, забути про світ і людей… Хотіла би пропасти, як в народній казці — запасти під землю, і сховатися за двері місяцевої або Морозової мами! Там Антін не був би тим, що тут. Там не було би світових вимогів, не було би ріжниць стану, образованя; там стояла би против него, не як против зовсім нелюбого собі чоловіка, але там, поборена єго любов’ю, вона віддала би ся, може, єму без ніяких інших побічних оглядів. Але тут на землі, тут інші рахунки! Переломити всі пересуди, відвикнути від звичаїв, з котрими, коли не в дійсності, то в снах своїх жилося, бути покиненою тими, котрі ще недавно тебе величали нижчою при тих, що зависно, може, споглядали на тебе — о, то не так легко!

Аби жінка могла над то все піднятися, на те мало залюбитися, на те треба би з любові шаліти. А тут про любов і бесіди не було.

Ах! як тяжке таке житє на світі! Гадки, як чорні змії, тислися в голову, вертіли мозок, роздирали Галине серце.

Завтра!., і раптом зо дна її душі виринув образ, котрий вона раз бачила і котрий вразив її був страшенно своєю красою та правдою: насеред великої та пишної кімнати стояла в обіймах молода пара. Її спадаючий з голови вельон і довга біла сукня свідчили про те, що тілько що відбулися шлюбні церемонії. З якою любов’ю і вірою витягає вона до нього руки, з яким чувством, запалом і жаром пригортає він її до своєї груді і складає на її чолі гарячий поцілуй! Ніщо не може рівнятися з блеском їх очей і щастєм тої хвилі. Вони — живі поеми житя, і ні оден поет не в силі віддати їх стиха прошептаних слів: «Ми, нарешті, самі».

Тепер той розкішний темат її думок затяг вічну жалобу, і сирітська доля заломила руки.

Завтра в сей час і вона лишиться з тим, з котрим до гробу зв’яжеся житєм, але як противні, як страшно противні будуть тоті думки і чувства. Все, колись дороге і сподіване, треба буде, хоть з гнівом і болем, віддати в жертву невмолимої долі. Надармо вона старалася змягчити тоту долю, надармо ковтала до дверей щастя і любові, надармо споглядала в країни того раю! Люде без-милосердно відвернулися від неї і кинули їй на дорогу лише кусник сухого хліба.

Мати ще не спала, коли Галя вийшла з хати. Довго вона чекала на доньку, і тяжкі, і невеселі думки мучили її голову і зболілу грудь.

Не з таким серцем хотіла вона бачити свою доньку під вінцем, не такого щастя бажала вона для своєї дитини.

Щастє? Надія? То давно пропалі мрії. Завмерли вони разом зо смертю батька її нещасних дітей і лягли з ним разом до гробу!

Глибокі зітханя довго переривали нічну тишину, а гарячі сльози продиралися ще через замкнені сном повіки.

Слабе прозоре світло заглянуло у вікно. Вона проснулася, протерла очі і глянула на постіль доньки. А доньки ще не було в хаті.

Місяць уже цілком сховався за гори, щезли нічні тіні, лиш зоря світила червона. Все віддихало оживляючим холодом. Цвітки, що лиш пробудилися, травки і листки світилися змиті свіжою росою, а причеплені до галузок метелики чекали, аж моТсрі крилечка їх овіє вітер і осушить сонце. Ціла земля як би в набожній задумі приклякла, зложивши руки, а шеполивий і дзвінкий потічок ніби її устами говорить ранню молитву.

З цвинтарного горба сходили дві жіночі постаті. Ішли тихо, спустивши голови, як дві зламані билини, і лише дрібне ріщє хрустіло під їх ногами. Краса ранку не промовляла до їх душі, а здоровий холод переймав дрожем. Із корча випорхнула пташка, захиталася на довгім прутику і зацвірінькотіла. Повернула маленьку головку, глянула одним оком на небо, другим на землю, глянула на жінок, ударила крильцем і вернула назад до любого гнізда, до милого друга, що гойдався на довгій галузці. Мала пташина любувалася природою, зазнавала любові і щастя і тішилася житєм.

А обі жінки — чи також тішилися житєм? Чи були то сльози любові, щастя і втіхи, що текли по їх блідих замучених лицях?…

Пан судія вертав з канцелярії зіритований: немила судова справа розстроїла єго нерви.

— Пані дома? — запитав він служниці, прийшовши додому.

— Нема нікого дома, прошу пана. Пані з панною пішли до пані консилярової, панич десь поїхали, мені пані також казали, що можу піти до сестри, бо гадали, що пан