Дух часу - Наталя Кобринська
Сонце уже заходило і поволі западало за гори. Їх візок знову промикав суголовками помежи ниви, і понад вечір доїхали до свого села. Село хоть друге, а було як би тото саме, що лишили за собою, тілько що бачили єго о дві години пізнійше. Там дівчата танцювали, а тут уже вертали з танцю, розбираючи по дорозі з голови убране, діти вибігали против овець, жінки сиділи по хатах і розкладали вогонь, а підпилі чоловіки вертали з корчми додому. Вертав також і Грицько Крайній, натягнувши капелюх набік та й щось бурмотячи під носом.
— Жінко, отвиряй! — крикнув він на воротях.
Чорнява молодиця вибігла з хати.
— А бог би тя побив, п’янюго! — крикнула вона й собі. — Не можеш сам собі отворити, але кличеш мене від дітей!
Він друлив ногою ворота, виломив з плота кіл і, нічо не кажучи, замахнув ним на жінку. Вона хотіла хильцем утечи поза хату, але він забіг з другого боку, потяг її патиком, зловив за кіски та й кинув до землі. На її крик повибігали сусіди з хати, але кожде тілько здвигло плечима, бо хто ж сміє мішатися, як чоловік б’є жінку?
Бідній Галі аж мороз пішов по тілі, і всі її думки про ліпшу долю сільських жінок замінилися в страх і гидоту. Вона пса не вдарила би так, як тут чоловік зневажає другого, рівного собі чоловіка, приятеля і товариша житя.
Мати не надіялася Галі і немало здивувалася, коли її узріла. Але глянувши на бліде, заплакане лице доньки, не сміла нічого питатися — вона вже догадувалася щось недоброго. Коли брат умисне згадав про Романове весілє, стала ще сумнійша і ще менше говірлива.
Брат, якось показалося, не мав ніякого виразного діла і зараз на другий день поїхав. А Галя лишилася сама в низенькій хатині зі своїми тяжкими думками.
Їй виділося, що вона вже в гробі, далеко від світа, до котрого горнулася і від котрого надіялася ліпшої долі. А коли їй часом встидно стало, що мати побивався коло господарства, а вона сидить без роботи, зложивши руки, то насилу вставала, аби і собі найти яку роботу і не їсти дармо материну гірку працю. Але робота її не бралася — вона лише сердила себе і матір.
Антін, довідавшися, що Галя дома, зачав знов частійше до них заходити. Не могла вона вже на него так згори дивитися, як перше, але коли єго узріла зі свого вікна, то ще гірше щось заболіло її коло серця. Їй здавалося, що вона спить, а він її будить з тяжкого сну і показує ще страшнійшу дійсність. Якась безсильна злість брала її і доводила до крайності, і Антін учув часто не одно таке згірдне слово, котре могла винести лише терпеливість влюбленого.
* * *Якраз тоді, коли вона, зламана і розчарована, сховалася під крила родительки і не мала перед собою способу вийти з того положеня, брат стриєчний її мами, священик із Поділя, приїхав до їх дідича старатися по давній знайомості о презенту для сина. При тій нагоді не оминув і сестри. Єму добре велося, і він заїхав до них такими великими кіньми і такою красною коляскою, що не було її де умістити. В дворі пішов інтерес добре, і то єго ще якось ліпше для світа настроїло: він розжалівся над бідою сестри, казав, що хотів би чимось помочи, — аж нарешті рішився взяти Галю з собою трохи межи люде.
Для Галі цей припадок був остілько догідний, що виривав її хоть на хвильку з убиваючого положеня, а найперше через те, що увільняв її від Антона. Сей, здивований і засмучений її скорим від’їздом, довго стояв опертий о фіртку своєї школи і дивився за ними. Але їй було байдуже про те, що без причини відтрутила від себе щире і прихильне для неї серце молодого учителя.
* * *Дім стрийка Галі був багатий. Стрийна, хоровита, бліда і дражлива жінка, часто тривожила цілу хату, хоть взагалі не була зла жінка. Вони мали багато дрібних дітей і лиш двоє старших: жонатого сина і доньку молодшу від Галі, Емілію, котра вже також недовго мала бути дома, бо була заручена з питомцем, і за рік мало бути весілє.
Мама і донька доста прихильно прийняли Галю, а особливо Емілія рада була товаришці свого віку, з котрою щоднини могла би говорити про свого нареченого і про інші дівочі справи.
Вони мали багато знакомих, всюди в сусідстві бували і у себе сусід гостили.
Галя саме попала на ряд забав і празників в околиці.
Емілія, як пучок нерозвитої ще рожі, дрібненька, пухка, незвичайно ніжна і лицем бліда, вважалася за найкрасшу дівчину в тих сторонах. Її краса була все однака, ніколи не блідла, але ніколи й не набирала незвичайного блеску. Цілком інша виходила Галя. Вона не була така ніжна і никла побіч тамтої при деннім світлі в щоденній одежі; але зате увечір, при трохи, стараннійшім убраню, набирала власне того блеску, до котрого ніколи не піднімалася Емілія. Через те вечірні забави були для неї полем пописів і слави. Світло, музика, довгі фальбанисті сукні були для неї тим, чим трубка для боєвого коня. Хоть вона так була розчарована і сумна, але на забавах оживлялася, набирала як би нової сили. В легкій балевій туалеті переходила по покоях і тайком зазирала в зеркала. Її гнучка стать видавалася ще вищою, очі блищали, а з темного, кучерявого волося ще виразнійше виступали рівні, як з мармору виковані, черти лиця.
«Чи ж може бути, —
