Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Лапікуриха: Розуме коханий, Яковченко про «давай пожмём друг другу руки» виспівував. А ти, напевне, Микиту Сергійовича маєш на увазі, котрий Міхалков.
Лапікура: Точно! Друкуй - пейзаж роботи Міхалкова.
Лапікуриха: Кепеле, було таке, щоб ти хоч раз чиєсь прізвище не переплутав?
Лапікура: Твоя правда. І взагалі - я мав на увазі не Микиту Міхалкова, а мою колишню колегу Аллу Сурікову, котра зараз теж кінорежисер. Це її дідуньо коней писав.
Лапікуриха: Послухай, ти, російський філолог, дід Алли Сурікової не писав нічого крім квартальних звітів. Ти напевне мав на увазі таки Микитиного діда, але з боку матері. От його прізвище було справді Суріков, якраз він і був славетним художником.
Лапікура: А тобі не здається, що в наших спогадах забагато елементів «кацапізму»? До чого тут Суріков, коли ми пишемо про Кобиздохівку? Хто з наших національно усвідомлених коней малював?
Лапікуриха: Це ти мене питаєш? Я, дозволь тобі нагадати, технар.
Лапікура: Слухай, а цей, як його - Петров-Водкін, він не українець? Хоча ні, прізвище суто московське. І коні у нього червоні.
Лапікуриха: Як говорять у подібних випадках - то у нього таке бачення.
Лапікура: Це ж треба було так напитися - до червоних коників… О, згадав! З українських художників коней писав Самокиш!
Лапікуриха: Якщо мені не зраджує пам’ять, то це прізвище старшини гауптвахти у твоїй частині. Ти про мені про нього сто разів розповідав.
Лапікура: Тоді Кричевський. Ото вже точно.
Лапікуриха: Дай коням спокій. Ми що з тобою пишемо - історичні хроніки Кобиздохівки, чи клініку твого склерозу?
Лапікура: Ти цієї нашої дискусії з рукопису не викидай. Хай буде. Бо люди весь час питають, як це ми вдвох пишемо. Отак і пишемо. А до речі, через що ми суперечку завели?
Лапікуриха: Про те, чи потрібна в історії абсолютна точність.
Лапікура: Кажуть, необов’язкова. От мене в молодших класах учили, що Велику Вітчизняну війну виграв маршал Сталін. А коли школу закінчував, то з’ясувалося, що насправді це зробив генерал-лейтенант Хрущов. Наші з тобою діти мусили вчити, що це робота полковника Брежнєва. А Іринці нашій, старшій онуці вчителька в школі днями чесно призналася, що поняття не має - чи ми ту війну виграли, чи програли. Каже, що швидше програли.
Лапікуриха: Якщо серйозно, то війну виграв рідний брат моєї мами Олесь, отой, котрий під селом Шершні до останнього патрона тримався в сорок першому. І мій рідний дядько Євген, котрий з фронту на костурах додому придибав. І ще такі ж хлопчики, як вони, цвіт землі української, що тоді в землю пішли. А твої маршали і полковники, вони хоча б раз замислилися, де ті хлопчики поховані?
Лапікура: Воістину „Города сдают солдаты, генералы их берут…” Ну, добре, про маршалів і про солдатів буде трохи пізніше, коли розповідь дійде до Толіка Сметани. А зараз вертаймо до його батька.
Отже, Україна, гніт царизму, Ленін в Польщі, в Парижі вже винайшли кіно, а в Кобиздохівці - гуляють Водохрещу. Народ зібрався на ставку навколо ополонки, а батюшка мчить найшвидшим галопом воду хрестити. Коні вудила гризуть… ну, ми про це вже говорили.
Громадськість роти пороззявляла, батюшка благостинню сяє, нагорі хлопці у церковні дзвони луплять - чистісінький тобі пейзаж роботи… невідомого художника.
І тут уся святість одразу накривається. Бо Лука Сметана метрів за сто від ставка віжки натяг, сани гальмонув, аж дим з-під полоззя пішов, миттю з передка зіскочив, шапку зняв, коней у повід - і веде їх до людей пішечки. Н-да, тодішнім кобиздохівцям усі стало ясно. А сучасникам мушу пояснити. Згідно наших старих українських звичаїв, запряжених коней, знявши шапку, ведуть у поводу тільки в одному випадку: коли на санях чи на возі труна з небіжчиком. Тож люди, зобачивши, як Лука Сметана батюшку живцем ховає, вдарили в поли - та й в регіт. І то такий, що й про Йордань забули. Абзац!
Першу Світову з революцією та громадянською війною поки що проминемо для ясності. Вскочимо одразу в двадцяті роки, коли церкву відділили від держави і познімали з неї хрести. Батюшку вигнали, а в храм насипали зерно. Його було ще чимало, як і людей у Кобиздохівці. Аж до тридцять третього року…
За тодішньою адміністративною системою Кобиздохівка називалася повітом. А раз є повіт, то є власть. Повітком, перейменований згодом у райком партії. І секретар - особа настільки дурна і пихата, що кобиздохівці навіть прізвища його не запам’ятали. Не сподобився. Як суне по селу, з наганом на пузі і червоним бантом трошки вище, то не тільки люди, коти про всякий випадок ховаються. Але тут, вочевидь, розвелося таких придурків, навіть як задля радянської влади, забагато. І почали їх чистити. Точніше - вичищати.
Страшна то штука була, оті чистки. Щось на взірець червоного смаленого вовка. Наш півень поїхав на засідання комісії колишньою попівською бричкою. Носа задер, за звичкою, вище дзвіниці. Помчав, тільки пилюка за колесами закуріла.
Старі люди кажуть, що не обійшлося без Божого втручання. Хоча, можливо, всі побажання кобиздохівських трудящих на адресу партійного придурка втрапили до комісії по чистці іншим шляхом. Але секретар повернувся у Кобиздохівку пішки. І це настільки вразило товаришів селян, що вони навіть не поховалися поза клунями. А коли пан-товариш заповз до повіткому і замість вплисти до кабінету сів навпочіпки перед грубою в коридорі, то відняло мову навіть у старого Сметани. Він на ту пору був у повіткомі і за сторожа, і за грубника, і за кур’єра, і за того, котрий порожні пляшки з-під начальства виносить.
А наше велике цабе мовчки витягло золотого портсигара і вгостило пролетаря Сметану цигаркою з казенного пайка для начальства. Дід закурив, але ще не оговтався. А партійний поляпав його по спині і сумно так каже:
- Жалко мені вас усіх, діду, ох і жалко.
- А чого це? Ви ж досі вроді не той…
- Їду я
