Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура

Мені здається, що цей мужній вчинок моїх скромних земляків як своєрідну форму боротьби кобиздохівського селянства проти сталінського тоталітаризму і досі належним способом не поцінували професійні історики з академічного інституту мого тезки академіка Валерія Смолія. А дарма! Хороший досвід втрачати не варто.

Лапікуриха: Хороший досвід не задушиш і не вб’єш. Хто тобі сказав, що його втратили?

Лапікура: А що, ні?

Лапікуриха: От я тебе й піймала! Хтось мені закидав, що у мене пам’ять дівоча, а сам?…

Лапікура: Так то ж я у порядку компліменту, що ти у мене, серденько, ще така молоденька…

Лапікуриха: Так і ти ж у мене не старенький, а пам’ять все ж підвела.

Лапікура: Ну не муч, кажи вже!

Лапікуриха. Кажу. Нагадую. Літо. Азов. Земляк-льотчик. Військовий…

Лапікура: Вже, згадав! Про Азов викресли - не треба згадувати, де у нас яка військова частина стоїть. А земляка пам’ятаю. Ми тоді так гарно посиділи… Все, дякую за нагадування, далі сам розповідатиму.

Отже, на чому я зупинився? Ага, на тому, що досвід боротьби моїх земляків проти будь-якого тоталітаризму геніально знайшов своє продовження на далекому військовому аеродромі ще на самому початку горбачовської перебудови. Там що сталося? Хто в авіації служив, знає. На кожний політ літака-винищувача виділяється певна мірка чистісінького спирту. І то не сто грам. Для чого виділяється? Правильно, для роботи системи життєзабезпечення. В який саме спосіб - не суть важливо, тим більше, як ви розумієте, наші славні соколи технічних інструкцій ніколи не виконували, а життєзабезпечення організму здійснювали в традиційний прадідівський спосіб: „Товариші офіцери! В усіх налито? Ну, тоді будьмо!” Проте, задля цього приємного в усіх відношеннях моменту льотчикам доводилося страждати, бо оскільки ота сама технічна система, на яку виділявся спирт, в польоті не діяла і перевантаження не полегшувала, бо була просто вимкнена, то після посадки пілота зливали не тільки каністерку спирту з системи, а й майже стільки ж поту з його комбінезону.

Зекономлений це-два-аш-п’ять-о-аш ділили у відповідності зі штатним розкладом полку. Після певних, не скажу точно, яких трансформацій цей продукт одержував назву „шльомка” і споживався на здоров’я і на радість. Природно, серед перших кандидатів на „халяву” фігурував полковий замполіт, котрий сам, щоправда, в небо не злітав, зате проводив лінію капеерес у збройних силах.

І от, як я вже казав, ледь зажевріла в Москві ще слабкенька зоря перебудови, як у провінційному полковому гарнізоні, на офіцерських зборах встав наш земляк-кобиздохівець і рубанув:

- А якого це ікса ми маємо ціною власного поту поїти комісара?

Командування за звичкою розкрило рота, але вчасно згадало, що земляк наш - то не якийсь там прапорщик з батальйону аеродромного обслуговування, а льотчик-винищувач першого класу, герой Афгану, орденоносець і на додачу - член отієї самої партії, котра на той момент ще була керівною і рушійною. Тому „Батя”, себто, командир полку мовив не те, що спочатку збирався:

- Які будуть думки у товаришів офіцерів?

Орли гаркнули хором:

- Не наливать!

І що ви думаєте? Отой телепень-замполіт накатав доноса до Москви, що у ввіреному йому підрозділі бунт і взагалі, він особисто за боєготовність своєї частини не відповідає. Але часи, на щастя, були вже не ті, бо хоча комісія з Генштабу і приїхала, але ніяких звірств не влаштовувала, більше того - на загальне здивування влиндила замполіту.

Звиняйте, щось мене знову далеченько занесло, бо я намірявся поремінісцентувати… тьху, ну й слово ж дурне. Гальмонути, по-простому кажучи. В одна тисяча дев’ятсот сорок першому році.

Так ото ж. Висока репутація кобиздохівського самогону була відома не лише в Кремлі, а й у Берліні - в німецькому генеральному штабі. Ви не подумайте, що там самі малахольні сиділи, як стверджував один механік з фільму „В бій ідуть лише старики”. Що-що, а на предмет випить-закусить і добавку попросить, німецька нація поступається хіба що московитам.

Уявіть собі: червень, народ гуляє, ані сном, ані духом не відаючи, що у великому світі робиться, бо як я вже казав, бугай об стовпа з дротами почухався, коли раптом!… Влітає в Кобиздохівку мотоциклетка, або, як казали наші старі, чортопхайка, в сідлі - якесь перелякане незрозумілого звання, бо все в пилюці. Гальмує під сільрадою і, не вимикаючи двигуна кричить:

- Війна! Всі на фронт! Розіб’ємо ворога!

Дід Синюшко, ветеран іще русько-японської війни, поцікавився:

- А з ким війна?

- З німцями! - гукнув той, що в пилюці і дав драла. Дід Синюшко

лише плечима знизав і зронив золоті слова:

- Чекайте, з якими німцями? Хіба їх у дев’ятнадцятому не прогнали разом зі Скоропадським?

Ще не встигли дядьки обміркувати новину, як знову загуло, заторохтіло, тільки цього разу вже над головами. Понад самими деревами пролетів сірий літачок з великими чорними хрестами на крилах і сипонув листівками. Народ позбирав, прочитав і замислився. Бо з одного боку папірчика було надруковано: „Морда жида й комуніста просить кирпича!” А з другого: „Іване, готуй шнапс, іде свобода!”

Іван Голуб, котрий був комуністом і на додачу мав родичів-євреїв, почервонів і сказав:

- Щось у мене така підозра, що ці листівки складає якась, даруйте, жидівська морда, котра по паспорту пишеться німцем.

Дядьки не стали заперечувати, бо їх більше турбувала зворотна сторона листівки - щодо необхідності знову розплачуватися місцевим „шнапсом” за вельми примарну свободу. Бо ті комісари, котрі впились у Кобиздохівці в двадцятому році до гикавки, теж багато чого обіцяли: і землю селянам, і воду матросам, і небо пташечкам… а що вийшло?

Ви не повірите, але за два з гаком роки окупації німецькі „визволителі” жодного з кобиздохівців живцем так і не побачили. Ситуація повторювалася з такою зловісною одноманітністю, що врешті решт викликала у місцевого „гібетца” містичні дрижаки. Якщо дивитися задля і в бінокль, то було видно