Кобиздохівські оповісті - Наталія Михайлівна Лапікура
Заповідалося на душевну розмову, але нетерпляча практикантка почала всіх підганяти, що їй матеріал потрібен.
Люди добрі, такого слідства Кобиздохівка не знала, відколи стоїть! По вулиці Михайло Притула Рябка на шворці тягне, двоє дружинників собаку вперед пхають, бо клятий гаспид іти не хоче, а позаду голонога студентка дибає і на ходу в блокнот протокола з шпаргалки переписує. Собака скавчить, дружинники сопуть, Мишко крізь зуби лається, а студентка час від часу нахиляється до самої землі. Сліди шукає. А кобиздохівська молодь на парканах мліє від такого видовища.
Важко сказати, що справило на моїх наївних земляків враження. Може, тотальна демонстрація могутності криміналістичної техніки. А може, просто оцінили повагу до себе з боку начальника міліції: прислав на розслідування баришню з самої столиці. І Рябка свого не пожалів. Як би там не було, але корова знайшлася. Тієї ж ночі її потай привели аж у райцентр і згідно старовинних звичаїв кобиздохівського парубоцтва прив’язали за хвоста до дверей міліції. Двері, звісно, відчинялися всередину. Втомлений роботою над дипломом Рябко, звісно, й не гавкнув. Принагідно відкрився секрет таємничого зникнення худоби: корова була взута в старі кирзові чоботи. От вам і відсутність слідів копит на дорозі. Такі справи…
Ну, що ще? Дівчина свій червоний диплом одержала і зараз у Києві - велика людина. І доктор, і професор. Закони пише, студентів учить. Заміж, правда, так і не вийшла. Але ми, кобиздохівці, в цьому не винні. Свою баньочку на дьоготь до зросту її наукової кар’єри додали, чим і пишаємося. Ні, якби вона і щодо решти натякнула, то ми б, звичайно, допомогли. Той же Мишко Притула, приміром. Йому і зараз до коротеньких спідничок небайдуже. Онуки Шварценегером дражнять.
А корів з приватного сектору так і не знайшли. Щоправда, коли Утієвського таки забрали в область, та й коров’яча політика в державі дещо лібералізувалася, на обійстях у кобиздохівців знову з’явилася велика рогата худоба. І що характерно - нові корівки були крапочка в крапочку такі ж, як і ті, що попропадали з ферми. На здивовані запитання представників району, дядьки і дядини давали стереотипну відповідь:
- Оце зайшли в неділю на базар - стоїть! І викапана моя. Та ще й дивиться так жалібно. Ну, гроші у нас були, хотіли дітям цукерок купити. От ми і взяли…
Щодо проблем фольклору та етнографії у Кобиздохівці
Над річкою квітне червона калина, над полем лунають пісні. Під сонцем розквітла Кобиздохівщина - великого брата молодша сестра.
«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури
Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, - в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, - як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб - лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».
Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:
- А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.
Воно й справді - є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…
Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, - вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс пішки у Чорнобиль продавати. Пішки - бо не було за що квитка на пароплав купити, все у товар вгатив. А по дорозі втрапив під зливу, мило й розкисло. От тобі й ґешефт.
Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую - і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках - одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК - відділ технічного контролю - і прилапав.
Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.
Доречно зауважити, що з народною творчістю на рівні пісень, звичаїв, зокрема танців, у нас в Кобиздохівці не раз виникали суцільні непорозуміння. Скажімо, є така народна пісня «Чубарики-чубчики». Це, власне, приспів. Бо сама вона називається «Ой, у лузі калина». Співають її по всій Україні. І
