Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Шанталь зачинила за собою двері й закрокувала єдиною у Віскосі й геть безлюдною вулицею. Вона плакала й ніяк не могла угамувати сльози. Мимоволі вона теж виявилася втягненою в цю гру: попри все зло, що панує на світі, вона поставила на те, що люди все-таки добрі. Ніколи в житті не розповість вона нікому про цю розмову з чужоземцем, бо тепер і сама має знати, хто ж переможе в цьому парі.

Вулиця була безлюдною, але дівчина знала: з темних вікон, крізь завішені штори, всі до єдиного мешканці Віскоса очима проводжають її до самого дому. То й нехай, — у такій темряві ніхто не розгледить її сліз.

А в себе в номері чужоземець прочинив вікно, щоб нічний холод бодай на мить заглушив голос його демона.

Як він і очікував, нічого з цього не вийшло — демон був надто збентежений недавньою розмовою із Шанталь. Уперше за довгі роки чужоземець побачив, що демон ослабшав, а якоїсь миті здавалося навіть, що він щез, але лише для того, щоб відразу ж з’явитися знову, — не слабшим і не сильнішим, а таким, як був завжди. Він жив у лівій півкулі його мозку, саме в тій частині, яка відповідає за розум і логіку, але жодного разу не показувався наяву й у плоті, а тому чужоземець мусив його собі уявляти. Він уявляв його собі й сяк, і так, і ось так, у найрізноманітніших подобах, починаючи з найзвичнішої — чорт із рогами й хвостом, і закінчуючи юнкою з білявими кучерями. Зрештою він зупинив свій вибір на образі чорноволосого юнака років двадцяти чи трохи більше, одягненого в чорні штани й блакитну сорочку, у зеленому, недбало заломленому береті.

Його голос він уперше почув на острові, куди подався незабаром після того, як відійшов від справ. Він стояв тоді на пляжі, він мучився, однак відчайдушно силкувався повірити, що страждання ці скінчаться. Цієї миті він побачив захід сонця, — йому не траплялося бачити прекраснішого видовища в житті! І отоді знову з потроєною силою нахлинув розпач, і він наблизився до самого краю прірви, що розверзлася в нього в душі, і сталося це тому, що цей прекрасний захід сонця мали право побачити і його дружина з дочками. Він розридався, бо передчував, що ніколи більше йому не вибратися з безодні.

І цієї миті співчутливий, лагідний голос сказав йому, що він не самотній, і те, що сталося з ним, наповнене потаємним смислом, і смисл цей полягає в тому, щоб показати — доля кожного визначена й прорахована. Трагедії не уникнути, і хай що ми робитимемо, хай як старатимемось, нам не дано змінити шлях, яким ми неухильно рухаємося до зла.

«Добра не існує зовсім. Чесноти — це лише одна з подоб жаху, — чув він. — Коли людина розуміє це, їй стає ясно, що наш світ — всього лише іграшка, якою бавиться Бог».

І одразу ж вслід за тим голос (а той, кому він належав, назвав себе владарем цього світу, єдиним власником таємного знання про все, що діється на землі) почав розповідати йому про людей, які оточували його на пляжі.

Ось зразковий батько сімейства, цієї миті він збирає речі й допомагає дітям одягатися, — він волів би завести романчик з секретаркою, проте побоюється гніву дружини. Ось дружина, якій хотілося б працювати й здобути незалежність, але вона боїться чоловіка. Ось їхні діти, які так слухняно поводяться, — але це від страху бути покараними.

Ось дівчина, яка на самоті читає під тентом книгу, — вона вдає безжурність, та насправді тремтить від перспективи на все життя лишитися самотньою.

Ось юнак з тенісною ракеткою, його душа переповнюється жахом від самої думки про те, що колись він муситиме виправдувати надії, покладені на нього батьками.

Ось офіціант, який подає багатим клієнтам тропічні коктейлі, — він боїться, що його будь-якої миті можуть звільнити.

Ось студентка, — вона хотіла стати танцівницею, проте злякалася сусідських пліток і пересудів і тепер готується в адвокати.

Ось старий, що кинув палити й не торкається до спиртного, запевняючи всіх, ніби все це йому остогидло, — а насправді у вухах йому, як вітер, шумить страх смерті.

Ось по крайці прибою, здіймаючи бризки, пробігли сміючись молодята, — та насправді їх гризе потаємний страх, що стануть вони старезними, немічними й непривабливими.

Ось махає комусь рукою засмаглий усміхнений пан, що у всіх на очах підкотив на дорогому авто, — та насправді душу його пожирає жах перед неминучим і швидким банкрутством.

Ось поглядає на це райське життя власник готелю, який, аби всі були задоволені й веселі, і сам зі шкіри пнеться, й персоналу своєму спуску не дає, — та його душу теж картає жах, бо знає він, що варто лише чиновникам захотіти того, і при всій його бездоганній чесності знайдуться і в його бухгалтерських документах які завгодно порушення.

Прекрасний пляж, вечір такий, що дух перехоплює, а в душі кожного з цих людей гніздиться страх. Страх самотності, страх темряви, яку розбурхана уява заселяє власними демонами, страх утнути таке, що порушить писані й неписані правила гарного тону, страх Божого суду, страх людських поголосів, страх правосуддя, що карає за будь-який проступок, страх ризикнути й втратити все, страх розбагатіти й зіштовхнутися з людською заздрістю, страх любити й бути знехтуваним, страх попрохати збільшення платні, прийняти запрошення, помандрувати до незнайомих країв, не зв’язати двох слів іноземною мовою, не справити потрібного враження; страшно старитися, страшно вмирати, страшно, що помітять твої недоліки, страшно, що не помітять твої дарування, страшно, що ти зі всіма своїми достоїнствами й недоліками лишатимешся непоміченим.

Страх, страх, страх. Життя йде в режимі терору, під дамокловим мечем. «Сподіваюся, що це тебе трішки заспокоїть, — чув він голос свого демона. — Не ти один живеш у страхові — так живуть усі. Різниця лише в тім, що