Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

— А от коли він казав правду, ви йому не вірили, — він і справді працював на збройовому заводі, зазнав багатьох пригод і ким тільки не побув на своєму віку — і лагідним батьком, і жорстокосердим ділком. Та вам, мешканцям провінційного Віскоса, годі зрозуміти, що життя — річ далеко складніша та багатша, ніж вам видається.

«Мабуть, буде краще, якщо вона негайно все пояснить», — подумала хазяйка готелю. І Шанталь пояснила:

— Чотири дні тому він показав мені десять величезних зливків золота. Воно на найближчі тридцять років може забезпечити майбутнє усіх мешканців нашого міста, допоможе провести в ньому важливі зміни, побудувати парк для дітлахів з надією на те, що колись вони знову з’являться на вулицях Віскоса. Показав, а потім заховав зливки в лісі, і я не знаю, де вони тепер.

Усі знову повернулися до чужоземця, і цього разу він зустрів їхній погляд і кивнув, підтверджуючи слова дівчини.

— Це золото дістанеться мешканцям Віскоса, якщо протягом найближчих трьох днів у нашому містечку хто-небудь буде вбитий. Якщо цього не станеться, чужоземець забере золото й покине Віскос.

«Діло зроблене. Я сказала все, що мала сказати, і знову спорудила на майдані шибеницю. Хіба що тепер вона стоятиме там не задля того, щоб застерегти злочин, — ні, на ній підвісять когось безвинного, — ним пожертвують заради процвітання міста».

І втретє люди обернулися до чужоземця, і він знову схилив голову на знак згоди.

— Ця дівчина — природжена оповідачка, — сказав він, вимкнув диктофон і сховав його до кишені.

Шанталь повернулася й заходилася мити склянки. Здавалося, час у Віскосі зупинився — усі наче язики поковтали. Чутно було лише, як дзюрчить вода й побрязкує скло об мармурову стійку та десь далеко шумить у голому гіллі вітер.

Першим оговтався війт:

— Ми викличемо поліцію.

— Слушна думка, — відказав чужоземець. — А я пред’явлю їм плівку, і вони переконаються, що за весь вечір я вимовив лише: «Ця дівчина — природжена оповідачка».

— Прошу пана, — сказала хазяйка готелю. — Підніміться до себе в номер, зберіть речі й негайно вимітайтеся з нашого міста.

— Я заплатив за тиждень наперед і проживу рівно тиждень. Навіть якщо для цього доведеться викликати поліцію.

— А вам не спадало на думку, що вбитим можете бути ви самі?

— Звісно, спадало. Однак для мене це не має жодного значення. Але врахуйте, що в такому випадку злочин вчините ви самі, а обіцяної за нього нагороди не одержите ніколи.

Відвідувачі, спочатку наймолодші, а за ними й старші, один за одним потягнулися до виходу. Шанталь і чужоземець зосталися вдвох.

Дівчина взяла свою сумку, надягла пальто і вже на порозі зупинилася:

— Вам випало багато страждати, ви жадаєте помсти. Ваше серце мертве, у вашій душі панує пітьма. Демон, що невідступно йде за вами, зараз криво усміхається, бо ви розпочали гру за його правилами.

— Дякую, що виконала моє прохання. І за те, що розповіла таку цікаву бувальщину про шибеницю.

— Там, у лісі, ви казали, що хочете одержати відповіді на деякі питання, але, судячи з того, як розроблений ваш план, винагорода передбачена лише за злодіяння, бо коли у Віскосі нікого не вб’ють, Добро нічого, окрім похвали, не одержить. Похвалою ж, самі знаєте, ситий не будеш, і дітей не нагодуєш, і місто із трясовини не витягнеш. І здається мені, ви хочете одержати не відповідь на питання, а лише підтвердити істину, в яку вам запекло хочеться вірити. І істина ця звучить так: «Увесь світ обтяжений злом».

Вираз очей чужоземця змінився, і Шанталь помітила це.

— Якщо ж світ обтяжений злом, то трагедія, яку вам довелося пережити, — виправдана, — продовжувала вона. — А значить, вам легше буде примиритися із втратою дружини й дочок. Якщо ж виявиться, що все-таки є на світі добрі люди, життя ваше стане нестерпним, хоч ви й стверджуєте протилежне. Доля влаштувала вам пастку, а ви знаєте, що не заслуговували на це. Ні, ви не хочете, щоб знову засяяло світло, — ви хочете остаточно переконатися, що немає на світі нічого, окрім пітьми.

— До чого ти ведеш? — голос чужоземця видавав приховане занепокоєння.

— Я хочу справедливих умов парі. Якщо через три дні у Віскосі ніхто не буде вбитий, місто одержить десять зливків золота. Нехай це буде нагородою його мешканцям за те, що не переступили заповіді.

Чужоземець розсміявся.

— А я одержу зливок як винагороду за участь у цьому потворному замірі, — продовжувала Шанталь.

— Я не такий дурень. Якщо погоджуся, ти першим ділом побіжиш і всім усе розповіси.

— Так, тут є певний ризик. Але я не зроблю цього — присягаюся пам’яттю бабусі й спасінням душі.

— Цього недостатньо. Хтозна, чи чує Бог наші клятви. Хтозна, чи існує порятунок душі.

— Ви ж знаєте, я не зроблю цього, бо поставила посеред Віскоса нову шибеницю. Ви легко здогадаєтесь, коли я спробую злукавити. Та й навіть якщо я оце зараз вийду звідси й розповім усім, про що ми з вами тут говорили, ніхто однаково не повірить. Це все рівно що прийти у Віскос із цим золотом і оголосити: «Це вам, — байдуже, зробите ви те, чого хоче чужоземець, чи ні». Мої земляки звикли тяжко працювати й в поті чола свого добувати кожну копійку. Вони нізащо не повірять, що гроші можуть отак упасти з неба.

Чужоземець запалив, допив те, що лишалося в склянці, і підвівся з-за столика. Шанталь чекала його відповіді, стоячи на порозі, і холодний вітер вривався до кімнати.

— Гляди, без вибриків, — сказав він. — Все одно дізнаюся. Я не гірше за вашого Ахава вмію поводитися з представниками роду людського.

— Не сумніваюся. То виходить, ви кажете «так».

Знову, вже вкотре за сьогоднішній вечір, він лише мовчки кивнув.

—