Коханка - Януш Вишневський

Він похилив голову. Зіщулився, ніби те, що я сказала, було ударом, і тепер він очікував наступних. Він витяг палець із горлечка пляшки з шампанським і мовчки застиг. За мить устав і пішов у напрямку моря. Я сиділа і не могла зрушитися з місця. Потім він повернувся, торкнувся до моєї голови і тихо сказав:

— Вибач мені.

Тоді пішов у кухню і почав готувати нам сніданок. Того дня ми більше не кохалися. Наступної ночі теж. А потім мовчки верталися машиною до Варшави.

Саме тоді, дорогою з Гелю, я зрозуміла, що він ніколи не буде моїм єдиним чоловіком. Його можна мати цілком тільки на якийсь час. І я мушу змиритися з цим. Якщо не можеш з’їсти весь пиріг, то варто тішитися й тим, що видлубуєш і з’їдаєш родзинки. А крім того, треба жити сьогоднішнім днем, хоча іноді хочеться покласти власне серце до холодильника. І коли, повертаючись з Гелю, ми доїхали до околиць Варшави, я вже настільки змирилася з цим, що знову торкнулася його руки. Там, де у нього найбільше виступають жили. І коли ми доїхали до мого дому, він піднявся разом зі мною на п’ятий поверх. Допоміг мені занести речі. І залишився на ніч. І я досі перебуваю в такому стані, я з усім змирилася.

Завтра мої уродини. І річниця його шлюбу. Уже дев’ять тижнів у мене не було місячного. У мене буде дитина від нього. Я вже зовсім не боюся тої обручки. Завтра я скажу йому, що не можна купувати два букети троянд і думати, що ти даруєш їх жінкам із двох різних всесвітів, надійно відокремлених один від одного.

Він напевно зрозуміє це і піде від нас. Але мені й так залишиться після нього цілий світ. Немовлячий.

Шлюбна ніч

«А Гельґа страшенно мене розчарувала», — подумала вона, зі злістю з усієї сили штовхаючи плечем важкі сталеві двері за спиною та змітаючи з бетонної підлоги шматки тиньку та уламки скла від розбитої жарівки.

Останні дві години їй хотілося побути на самоті. Вона стала обличчям до дверей, щоб повернути ключ у замку, і тут побачила в себе над головою календар, який Гедда повісила на одному з іржавих дверних цвяхів.

«Моя маленька Гедда», — подумала вона, пригадуючи сцену, що відбувалася кілька днів тому. Це було рано-вранці. Усі ще лежали в ліжках. Вони давно звикли до вибухів надворі, але той був такий сильний, що мала Гайда, яка спала, притулившись до неї, прокинулася і почала плакати зі страху. Тоді Гедда встала з ліжка і в самій нічній сорочці, боса, пробігла бетонною підлогою, підсунула до дверей крісло, яке зазвичай стояло біля трюмо, стала на нього і повісила календар на той потворний цвях. А коли злазила зі стільчика, її нічна сорочка зачепилася за спинку крісла й подерлася. Вона пригадує, як голосно засміялася, аж Гельмут розплющив очі, а його, як вона вважала досі, не розбудила б навіть пожбурена під ліжко граната.

Гедда, хоча їй не виповнилося ще й семи років, із почуттям власної гідності спокійно опустила рештки сорочки і з гордо піднятою головою повернулася до ліжка.

Моя маленька, люба Гедда…

Сьогодні вона так само спокійно ковтнула ампулу, яку дав їй той зашмарканий жалюгідний лікар, який сам трусився зі страху. Штумпфеґґер, чи як його там. Ковтнула і опустилася на диван, а Штумпфеґґер при цьому так застогнав, що Гельґа подивилася на мене здивовано.

Моя мала Гедда…

Це вона повісила той календар. А потім усі семеро, вона й діти, — Йозеф мешкав у головному бункері біля фюрера — кожен день починали з відривання листків календаря. І робила це Гедда. По-театральному зосереджена, вона постійно пильнувала, щоб знову не зачепитися краєм нічної сорочки за крісло, а вони дружно усміхалися в цей час. Тільки Гельмут, як завжди, спав. І сьогодні вранці все було так само. Гедда вилізла на стілець і зірвала листок. Останній. 1 травня 1945 року. Четвер.

Моя мала Гедда…

Вона повернула ключ у замку сталевих дверей, які відділяли її комірчину від коридору, що вів до головного входу і далі крутими сходами на два рівні нижче до головного бункера. Вона ненавиділа це місце. Як Йозеф міг погодитися, щоб вона з дітьми мешкала так високо, під самим дахом лівого крила бункера?! Над ними був тільки прошарок землі в саду біля рейхсканцелярії. Вибухи і стрілянина на вулиці стали нестерпними. Він мешкав у зручній коморі на шістнадцять метрів нижче, неподалік від спальні фюрера у головному бункері, і взагалі не чув цього пекла!

Вона відвернулася від дверей і підійшла до канапи біля рукомийника. У неї було дві години і сімнадцять хвилин. Зараз 17.03. Йозеф прийде сюди рівно о 19.20. Він буде, як завжди, елегантно вбраний. Капелюх, білі шкіряні рукавички. Цікаво, чи надягне ті, які вона подарувала йому на сорок четверті уродини?

Рік тому в жовтні Ганна на її прохання полетіла з ними вночі до Венеції. Вони стартували з аеропорту Теґель. Для Йозефа це була цілковита несподіванка. У лімузині вона сказала йому, що вони їдуть «туди, де нам було так добре». Це збуджувало. Вона досі не знає, як Ганні вдалося вибратися тим літаком із Берліна. Йозеф

казав, що Ганна завжди мала доступ до спеціальних карт. Вони оселилися в тому самому готелі, що й в 1936-му, коли їздили за приватним запрошенням Муссоліні. Але як тоді не вийшло. Все було по-іншому. Тоді вони кохалися всю ніч і наступного ранку Йозеф запізнився на прес-конференцію. Зараз Йозеф навіть не доторкнувся до неї і всю ніч читав якісь рапорти, скаржився на «поганих радників фюрера» і «величезне почуття провини, бо так і не вдалося остаточно розв’язати єврейське питання». Плакав від безсилля, а іноді говорив узагалі не до неї, а ніби на мітингу для якихось неграмотних селюків десь під Гамбургом. Наступного дня вона купила йому ці рукавички у крамниці біля готелю, а після обіду вони з Ганною повернулися до Берліна. Їй не хотілося проводити ще одну ніч у Венеції з міністром пропаганди.

Йозеф прийде о 19.20. Вони поговорять про те, що «діти відійшли достойно». Вона йому, ясна річ, не розкаже, як повелася Гельґа. Його первісток, татова улюблениця Гельґа Ґеббельс, яку хрестив сам фюрер. Ні! Вона йому цього не розкаже. Бо він розізлиться, а поки