Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
— Погуляємо ще? — запитала вона.
— Аби схуднути?
— Ох, справді, я й забула.
Коли ми виходили з Лоншану, діти вже порозбігались, по них зосталася тільки курява. Відпускники й далі вганяли за щастям, та вже не в Лісі, а на терасах біля брами Порт-Майо, — ох і зацьковане те щастя!
Ми йшли берегом до Сен-Клу, вкриті звинними пасмами осінніх туманів. Біля мосту кілька барж із вугіллям осіли глибоко, аж до планширу, повтикавшись в узбережні дерева. Над парковою огорожею широким віялом височіли зелені крони — буйні та пишні, мов мрії. Проте й деревам, не раз потраплявши в засідки, я теж уже не вірив. За кожним стовбуром чаїлася смерть. Широка алея з трояндами обабіч вела до фонтанів. Збоку в кіоску літня дама, що продавала содову воду, немов повільно збирала всі вечорові тіні навколо своєї спідниці. Трохи далі вздовж білих доріжок напиналися посірілі куби й паралелепіпеди-святочні ярмаркові павільйони, заскочені війною й тепер занурені в мовчанку.
— Уже рік як вони забралися! — звернулась до нас літня продавщиця содової. — Тепер тут за день хіба кількоро пройде. Я сиджу, бо звикла. А колись тут було стільки люду!
Стара знала тільки це; в тому, що відбулося, вона більше нічого не втямила. Лолі заманулося пройти біля тих порожніх наметів, сумувати стало для неї примхою.
Ми нарахували десь із двадцять великих павільйонів, що мали віконця, і набагато більше малих. В одних колись продавали солодощі, в інших — лотерейні квитки; був навіть невеликий театр, відданий на поталу протягам. Намети стояли всюди, майже під кожним деревом, в одному, що був ближче до головної алеї, ми не бачили завіс, вітер надимав його, і намет зяяв таємничою пусткою.
Намети вже посхилялися до землі й опалого листя. Ми зупинились біля останнього, що похилився найдужче й від вітру хитавсь на кілочках, мов припнутий корабель, чиї вітрила шматує вітер, і, здається, от-от урветься остання линва. Полотно просідало та випиналось, рвучись у небо. Спереду ще видніла давня назва павільйону, виписана червоно-зеленими літерами: „Тир народів“.
Павільйон уже ніхто не охороняв. Власник, як і його колеги, стріляв тепер на фронті разом зі своїми клієнтами.
Скільки куль угачено в ті невеликі мішені! Вони всі були всіяні невеличкими біленькими цятками. Задля сміху мішені зображували весілля: попереду стояли бляшані постаті нареченої з квітами, дружок, весільного генерала, нареченого з великим червоним ротом; далі — запрошені гості, яких не раз убивали, поки тривало ярмаркове свято.
— Фердінане, ти, мабуть, добре стріляєш? Якби зараз був ярмарок, я б позмагалася з тобою! Фердінане, ти ж добре стріляєш?
— Ні, я стріляю кепсько.
За весільною процесією видніла яскраво розмальована мерія з прапором нагорі. Коли тир працював, можна було стріляти і в мерію, й у вікна, що, цокнувши, відчинялись, і навіть у бляшаний прапорець. Крім того, в полк, що спускався збоку, як колись і мій — з майдану Кліші. По цьому всьому давніше немилосердно стріляли, а тепер стріляють по мені, — стріляли вчора і стрілятимуть завтра.
— Лоло, по мені теж стріляли! — не стримав я крику.
— Ходімо! — сказала вона відразу. — Фердінане, ти верзеш дурниці, ходімо, тут можна застудитись.
Обминаючи грязюку, ми спустилися до Сен-Клу головною алеєю, Королівською. Лола взяла мене під руку своєю маленькою рукою, а я не міг думати про щось інше, крім весільної процесії бляшаних фігурок у тирі, полишеному в парковій сутіні. Я навіть забув обняти Лолу, думки просто гнітили мене. Я почувався дивно. Гадаю, саме відтоді мені стало вкрай важко бодай трохи приборкувати думки, що роїлись у голові.
Коли ми підійшли до мосту Сен-Клу, вже геть споночіло.
— Фердінане, може, повечеряємо в Дюваля? Адже ти так любиш там бувати… Там і журба твоя мине. В Дюваля завжди так людно. А може, повечеряймо у мене в кімнаті? — Цього вечора Лола й справді була дуже чуйна.
Зрештою ми вирішили піти до Дюваля. Кав'ярня видалась мені божевільнею. Всі, хто посідав за столиками довкруг нас, немов чекали, що й на них звідусіль от-от посипляться кулі, поки вони напихатимуть черево.
— Тікайте всі звідси! — попередив я їх. — Утікайте! Зараз почнуть стріляти! Вас уб'ють! Уб'ють нас усіх!
Лола мерщій повела мене до свого готелю. Мені всюди ввижалося те саме: всі, хто вештався коридорами „Парица“, немов мали загинути під кулями, а надто службовці, що неначе мішені вишикувалися за довгою конторкою, й отой, з першого поверху, чолов'яга в синій, мов небо, і ніби сонцем позолоченій лівреї; він називався швейцар; крім того, офіцери і генерали, які тинялися по готелю, звичайно, не в таких пишних, як у швейцара, та все ж у мундирах, — усюди величезний тир, з якого ніхто ніколи не вийде, ні стрільці, ні жертви. Тут уже не до жартів.
— Зараз стрілятимуть! — горлав я до них у великому холі. — Зараз стрілятимуть! Тікайте звідси! — Потім я вигукував ці слова у вікно й не міг замовкнути. Скандал, та й годі! „Бідолашний солдатик!“ — приказували люди. Швейцар по-дружньому лагідно завів мене до бару, дав щось випити, і я випив, згодом за мною прийшли жандарми й були не менш зичливі. В „Тирі народів“ я також бачив жандармів. Лола поцілувала мене й допомогла їм одягнути на мене наручники.
Отож, як пояснили мені згодом у шпиталі, я захворів, став марити, збожеволів од страху. Можливо. Найкраще, що можна вчинити в цьому світі, — це вийти з нього, хіба не так? Байдуже, божевільним чи ні, зі страхом чи без, — головне вийти.
Потім зі мною було чимало мороки. Одні казали: „Цей хлопець анархіст, а тепер такий час — його треба розстріляти на місці, не зволікаючи: адже йде війна!“ Інші, терплячіші, вважали, що я просто сифілітик і таки справді збожеволів, тож мене треба відгородити од суспільства аж до кінця війни чи принаймні на кілька місяців, бо вони, ті, хто не збожеволів і, як їм видавалося, зберіг свій розум, прагнуть опікуватися мною, а тим часом самі, без мене, воюватимуть далі. Це доводить: щоб тебе вважали за розумного, треба мати тільки хоробрість. Коли ти хоробрий, цього досить, тобі дозволено все, абсолютно все, тебе підтримує більшість, а саме більшість визначає, хто божевільний, а хто ні.
Отже,
