Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Аби надати дамам з американського експедиційного корпусу певні вигоди, групу сестер-жалібниць оселили в готелі „Париц“, а щоб саме Лола почувалась якомога затишніше (в неї були зв'язки), їй доручили виконувати осібне завдання в самому готелі: опікуватися пиріжками з яблуками — пиріжки випікали для паризьких шпиталів. Кільканадцять тисяч тих витворів щоранку розвозили по всьому місту. Лола з ревністю, яка невдовзі обернулася лихом, узялась до своїх гуманних обов'язків.
Признатися, вона зроду не пекла пиріжків із яблуками. Лола найняла кількох куховарок, і після двох чи трьох спроб усі пиріжки були однаково рум'яні, солодкі, соковиті та смачні. Лолин обов'язок, власне, полягав у тому, щоб куштувати пиріжки, перед тим як їх відправлять у шпиталі. Щоранку о десятій годині Лола підводилася з ліжка, купалась і сходила на кухню в підвальних глибинах. І так, повторюю, щоранку, причому вбиралась лиш у чорно-жовте японське кімоно, яке напередодні від'їзду їй подарував приятель із Сан-Франциско.
По суті, все йшло дуже добре, ми для себе вигравали свою війну, та одного разу, зайшовши до Лоли, я побачив, що вона вкрай пригнічена й не хоче навіть доторкнутися до сніданку. Невже сталося лихо, невже вона занедужала? Я благав Лолу покластися на моє щире кохання.
Виявилось, що день у день протягом місяця куштуючи пиріжки, Лола погладшала на цілі два фунти! А втім, про це лихо свідчили й дірочки на її пасочку. Полилися сльози. Намагаючись утішити дівчину й хоч трохи їй зарадити, я посадив її в таксі, й ми разом об'їздили чимало аптек, розкиданих по всьому місту. Випадково чи ні, але безжальні терези всюди неспростовно потвердили: Лола справді поважчала на два фунти. Тоді я запропонував їй відступити свою посаду колезі, яка, навпаки, прагне трохи „набрати тіла“. Лола й чути нічого не хотіла про такий компроміс, вважаючи його за ганьбу і справжнісіньке дезертирство. Розповіла мені, що її пращур був у складі команди славетного „Мейфлауера“, який прибув до Бостона 1677 р., і що, пам'ятаючи про це, вона не може знехтувати свій хай і скромний, та все-таки священний пиріжковий обов'язок.
Відтоді, куштуючи пиріжки, вона тільки надкушувала їх — зуби в неї були гарненькі й рівні. Страх поправитись не давав їй утішатися їжею. Лола гинула. Невдовзі вона так само боялася пиріжків, як я снарядів. Через ті пиріжки, а ще з гігієнічних міркувань ми ходили тепер на прогулянки набагато частіше, блукали набережною, бульварами, проте вже ніколи не заходили до „Неаполітанців“, бо від морозива жінки теж гладшають.
Я ніколи не думав, що може існувати така затишна кімната, як Лолина. Стіни були блакитні, поряд ванна. Всюди висіли фотографії друзів, часто з присвятою, мало дівчат, багато хлопців — гарних, добре поголених чорнявих парубків: такі їй подобались найдужче. Вона розповідала мені, які в них очі, пояснювала ніжні, врочисті й недвозначні присвяти. Спочатку, признаюсь, я бентежився серед тих подобизн, а потім звик.
Тільки-но розривалися наші обійми, Лола — я спинити її не міг — знову розводилась про війну та про яблучні пиріжки. Не раз ми говорили й про Францію. Для Лоли Франція зоставалася своєрідним лицарським краєм із невизначеними часовими й просторовими межами, краєм, щоправда, тяжко ураженим, але через те ще привабливішим. Натомість я, коли хто говорив мені про Францію, не міг спекатися думки про власну утробу, тому мимоволі був набагато стриманіший у виявах патріотичного завзяття. Кожному свій страх. Але в ліжку Лола була надзвичайно мила, і тому я вислуховував її, ніколи не суперечачи. А от моя душа Лолу не вдовольняла. Лола прагнула, щоб я ввесь поривавсь уперед, палав завзяттям, а мені було дуже важко збагнути, чому саме я маю перебувати в такому екзальтованому стані. Навпаки, я бачив тисячі неспростовних підстав перейматися цілком протилежними почуттями.
Лола, зрештою, без угаву базікала про щастя та оптимізм — так чинять усі, до кого життя поставилось прихильно, всі привілейовані, здорові, забезпечені люди, в яких попереду ще довге життя.
Лола страшенно набридала мені балачками про душу, рот у неї не закривався. Душа — це втіха та марнославство тіла, поки йому добре ведеться, або бажання покинути тіло, коли людина хвора або опинилась у скруті. Обирають перший чи другий погляд залежно від того, котрий із них придатніший цієї хвилини, — оце й усе! Поки можна вибирати — все гаразд. Та я вибирати вже не міг, моя гра скінчилася! Я знав правду до самих глибин, а моя власна смерть ішла, так би мовити, за мною слід у слід. Я майже не міг думати про щось інше, крім своєї долі рано чи пізно полягти, — долі, яка, на загальну думку, була для мене цілком нормальна.
Аби назавжди затямити, про що, власне, йдеться, слід самому пережити очевидну затяжну й неминучу агонію, під час якої ти нарешті почнеш розуміти абсолютні істини.
Я дійшов висновку, що німці можуть прийти аж сюди, повбивати, пограбувати, спалити все і всіх — готель, пиріжки, Лолу, Тюїльрі, міністрів, їхніх приятелів, Академію, Лувр, універмаги, — занапастити місто, стати бичем Господнім, пекельним вогнем для цього ярмарку гнилизни, бо, певне, марно було б шукати десь іще більшої мерзоти, а я від того не тільки нічого не втрачу, а й виграю.
Адже ти майже нічого не втрачаєш, коли горить будинок домовласника. Завжди з'явиться якийсь інший або навіть той самий — німець, француз, англієць чи китаєць — і випише тобі при нагоді рахунок для оплати…
Мораль, по суті, дуже лиха. Якби я розповів Лолі все, що думав про війну, вона б уважала мене за страховисько і наші взаємини б утратили будь-яку ніжність. Тож я пильнував і ні в чому не признавався їй. Тим часом у мене з'явились певні труднощі: я відчув суперництво. Дехто з офіцерів зазіхав на мою Лолу. Я боявся їхнього суперництва, бо вони ходили зі зброєю, а на грудях у них виблискували ордени Почесного легіону. Про славетний Почесний легіон дуже багато писали в тодішніх американських газетах. Двічі або тричі, коли Лола стрибала з яким небудь офіцером через пліт, нашим взаєминам загрожувала велика небезпека, проте саме тоді я раптом виявився незвичайно корисним для Лоли: щоранку замість неї я ходив куштувати пиріжки.
