Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
«Замовкни! — гукнув я йому. — На дідька ти їй здався, лайно таке!» Саме так і сказав, пробігаючи мимо. Просто в обличчя! Ото, мабуть, зрадів, паскуда!.. Ех, хлопче! Адже не часто можна сказати капітанові все, що про нього думаєш. Тож треба користатися, така нагода трапляється рідко. Щоб чимшвидше втекти, я кинув амуніцію, а потім і зброю… в болото, повз яке пробігав. Уяви собі, ніколи не мав бажання вбивати, я цього не навчився… Навіть у мирні часи ніколи не любив суперечок і бійок. Завжди уникав їх. Тож тепер розумієш? Перед війною я спробував був ходити день у день на завод… Якийсь час працював гравером, але через сварки знеохотився до цього ремесла, мені ліпше продавати вечірні газети, і то в тихому кварталі, де мене знають усі, біля Французького банку… Якщо хочеш знати, моя тодішня дільниця — майдан Перемоги й вулиця Пті-Шан. Як бачиш, я ніколи не заходив далі Луврської вулиці й Пале-Руаяля. Вранці робив закупівлі для крамарів…
Пополудні вряди-годи розносив покупки, щось лагодив… Крутивсь, як міг. Зате ніколи не любив зброї! А що, якби німці побачили в тебе зброю? Дісталося б тобі! А якби ти був у цивільному, як от я… Нічого в руках, нічого в кишенях. Тоді німці відчують, що, беручи тебе в полон, матимуть із тобою менше клопоту, — розумієш? Вони вже знатимуть, хто перед ними. Якби до німців можна було прийти голісіньким, це було б іще краще. Прибігти, як кінь! Тоді вони взагалі не знали б, із якого ти війська!
— А таки справді! — подумки я відзначив, що вік теж упливає на мислення. З роками людина стає практичніша. — Отож вони там, еге? — Ми мовчки зважили наші шанси, вдивляючись, мов у карти, у великий освітлений план мовчазного міста. — Що, ходімо?
Спершу ми мали перетнути залізницю. Якщо там є варта, нас побачать. А може, й ні. Треба піти й подивитись. Перейти можна й через колії, й тунелем.
— Поквапмося! — докинув Робінзон. — Таке слід чинити лиш уночі, бо вдень друзів немає, тоді кожен прагне виставлятись, адже, — хіба ти не знаєш? — удень навіть на війні всюди ярмарок. Береш із собою жеребця?
Так, я повів коня за повід. Бо ж мудрість у тому, аби чимшвидше втекти, коли тебе кепсько зустрінуть. Ми проминули переїзд, широкі біло-червоні шлагбауми стриміли вгору. Таких шлагбаумів я зроду не бачив. В околицях Парижа були не такі. Я спитав:
— Гадаєш, вони вже ввійшли до міста?
— Аякже! — відповів він. — Нумо швидше!..
Ми тепер були змушені стати мужніми, як справжні сміливці, бо кінь, що ступав позаду, ніби підганяв нас цоканням копит: ніде жодного звуку, тільки залізне «цок» та «цок». Цокіт відбивався гучною луною, немов у пітьмі не наїлося жодної небезпеки.
Отже, Робінзон, сподіваючись утекти від війни, покладався на ніч? Ми не криючись ступали серединою вулиці, йшли в ногу, немов на муштрі.
Так, Робінзон мав слушність, день був безжальний від землі до небес. Ідучи так вулицею, ми мали безневинний, навіть простакуватий вигляд, наче поверталися зі звільнення. «Ти чув: у Ліллі ввесь Перший гусарський полк нібито потрапив у полон? Кажуть, вони, як і ми, теж отак увійшли до міста й ні про що не здогадувались… Полковник попереду… Центральною вулицею… Аж тут усе й почалося. Німці попереду, позаду!.. У вікнах, скрізь! Отак воно. Наших половили як щурів. Як щурів! Ну хіба їм не пощастило?
— Ох, негідники!
— Ще б пак!..
Ми б ніколи не втекли з такого благословенного й безпечного полону, в нас аж слина покотилась.
На всіх крамницях і житлових будинках віконниці були зачинені, перед кожним будинком зеленів охайний садочок. Проминувши пошту, ми побачили, що один з тих будинків, трохи біліший за решту, світиться всіма вікнами, від першого поверху аж до даху. Ми подзвонили. Наш кінь сумирно стояв позаду. Двері відчинив огрядний бородань.
— Я мер Нуарсера, — оголосив він одразу, хоч ми й не питали його, — й чекаю на німців!
Мер вийшов надвір, щоб краще нас роздивитись у місячнім сяєві. Збагнувши, що ми не німці, а таки свої, французи, він позбувся всієї врочистости, залишились тільки зичливість і збентеження. Очевидно, він нас зовсім не сподівався, ми прийшли, перешкодивши всім його попереднім намірам. Німці мали ввійти до Нуарсера цієї ночі, мер знав це й разом з префектурою залагодив геть усе: тут розташується їхній полковник, тут шпиталь, там… А якщо вони прийдуть саме зараз і побачать нас туг? Ото буде клопоту! Безперечно, виникнуть ускладнення… Цього він нам відверто не казав, але ми бачили, що в нього на гадці.
Згодом серед мовчазної ночі, в якій ми заблукали, мер став торочити нам про загальне добро. Все потрібно робити лише задля загального добра… Слід подбати про матеріальні набутий місцевої громади… Мистецьку спадщину Нуарсера довірено опіці мера, зберегти її — його священний обов'язок, тут годі шукати чогось вищого! Надто церкву XV сторіччя. Невже мають палити церкву XV сторіччя? Як спалили церкву в сусідньому містечку Конде-сюр-Ізер, га? І лише через те, що німці будуть у лихому гуморі? З досади, що побачать тут нас?.. Мер дав нам відчути ввесь тягар відповідальности, що лягала на нас. Бо ми просто молоді, несвідомі солдати… Всі знають: німці не люблять непевних міст, де ще тиняються солдати супротивника…
Поки він, стишивши голос, читав нам оцих казань, його дружина та дві доньки, пухкенькі апетитні білявочки, вряди-годи докидали слово, потверджуючи татову думку. Одне слово, нас відкидали. Між нами немов постали сентиментальні археологічні пам'ятки, бо вже ніхто в усьому нічному Нуарсері не міг заперечити їхньої вартости. Ввесь час перед нами поставали патріотичні й моральні примари, що їх породили мерові слова, але зразу ж і зникали, подолані нашим страхом і нашим егоїзмом, а крім того, простою незатьмареною правдою.
Зворушливо переконуючи нас, ніби наш обов'язок — мерщій забиратись під три чорти, мер по-своєму мав не менше затятосте, ніж наш комендант Пенсон, хоча був не такий брутальний.
Такому могутньому натискові ми могли протиставити хіба наше скромне бажання уникнути смерти й не згоріти живцем. Цього, звичайно, дуже мало, надто під час війни, коли про такі почуття згадувати не личить. Тож ми відступили й поплентались далі безлюдними вулицями. Безперечно, кожен, кого я зустрів цієї ночі, показав мені всю свою душу.
— Отаке моє щастя! — зітхнув Робінзон, тільки-но ми рушили далі. Ось послухай, якби ти був німцем, — а ти хлопець ніби нівроку, — ти полонив би мене,
