Диво - Павло Архипович Загребельний

Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?

— Дядьку,— чимдуж загукав Сивоок,— не стріляйте, дядьку!

На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.

— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок.— Я ж малий!

Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:

— А я — великий?

Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!

— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок.— Я не злодій.

— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей,— була відповідь з неба.

— Правда. Я шукаю квітку,— переконував Сивоок.

— Брешеш,— не вірив той.

— Синю квітку.

— А хоч і чорну — однаково брешеш.

— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Чим би мав вирізати твої борті?

— Не виходь, бо стрілятиму!

— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.

— А звідки знаєш, що я вгорі?

— Чую, та й стріли летять.

— Ти, може, чарівник? Не ворушись, бо так і пронижу!

— Та ні, я просто малий. Сивоок.

— Що то ще за ймення?

— Не знаю. Так зовусь.

— Ну то й постій собі там за деревом.

— Але я мушу йти.

— Однаково стій.

— Я блукаю по пущі багато днів.

— Брешеш. Як би мав жити?

— Голодний і хлялий.

Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, наважився:

— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — устрелю.

Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.

— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник.— Чому такий здоровий?

— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.

— Як то ніхто? А мати?

— Не маю.

— Батько?

— Нікого не маю.

— Де живеш?

— Ніде.

— А квітку казав — кому ж вона?

— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.

Бортник знов довго думав.

— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.

Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виділеною просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.

— Здоровий єси,— так само недовірливо промовив бортник.

— Меча Родимового учився підіймати,— виправдовуючись, сказав Сивоок,— а меч був важкий. Ні в кого таких не було.

— А Родим — хто?

— Дід мій.

— Де ж він?

— Убитий.

— Ага. Що ж маєш діяти?

— Не знаю.

— А ота квітка?

— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.

— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?

— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.

— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…

— Нічого не знаю.

— От аби я тобі повірив,— сказав з якимсь жалем малий бортник.

— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.

— А те,— відмовив той і відхилив лука набік.

Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.

— Знаєш,— сказав знову бортник.— Тебе як зовуть?

— Казав уже — Сивоок.

— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи. Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?

— Ану ж спробуй.

Стріла посвистіла вгору і вп’ялася саме там, куди показував малий Лучук.

— Ну? — поспитав той.

— Гаразд.

— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.

— Гм.

— А ти небалакучий.

— Та ні.

— Знаєш, у тебе брати є?

— Сказав, же: нікого.

— А в кожного повинні бути брати.

— Хай.

— В мене теж немає. Знаєш,— Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву.— Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.

— А як це?

— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.

— І що?

— А потім утечемо звідси.

— Куди ж?

— За пущу.

— Я з пущі нікуди не хочу,— сказав Сивоок.

— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?

— Ну,— Сивоок думав.— Не знаю. Може, й не знайду тебе.

— Та що! Це так просто. Йти, йти — і вийдеш на наші борті.

Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.

— В мене тур є, — сказав він недбало.

— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук.— Вполював?

— Живий.

— То як же він — у тебе? В пущі?

— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.

— Відвідаємо його тоді. Гаразд?

— Як я повернусь.

— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?

— Не треба,— відмовив Сивоок,— однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.

— Ти ж голодний! — згадав Лучук.— Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.

— Прийду,— пообіцяв Сивоок.

Обіцяти легко.

Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв’язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темпу спальню, стояла