Диво - Павло Архипович Загребельний
— Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно,— посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.
— Ге, уполюєш, а все заберуть,— відмовив той.
— Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щоб так.
— А побори — не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось…
— А сховатися — хіба ні?
— Де ж сховаєшся?
Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.
— Як то де? — вигукнув він.— А в пущі!
— Ге,— сказав Лучук, шморгаючи носом,— в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там є де сховатися.
— Але ж там усе видко!
— Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна. Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!
— Не піду,— сказав Сивоок,— я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.
— Ну й дурний,— байдуже сплюнув Лучук.
— Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.
— Де ж то?
— Там, де тури.
— Турів теж упольовують. Ще й як.
— Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного.
— І твій тур там?
— Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?
— А хто мене шукатиме?
— Ну, батько.
— А він щодня молиться: «А щоб тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?
— Мене шукає Ситник, але я до нього, не повернуся більше.
Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіра, а там пішли діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах — брунатно-сірі рухомі гори і пагорки великих і малих турів.
Сивоок уміло провів Лучука просто туди, де заліг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.
На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м’яку землю. Він стояв боком до Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого розгубленого товариша.
Рудь пхався до Бутеня.
Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював старого, користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?
Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мірялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок і в якому стані застав її тепер.
Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника і тільки вдавав сонливість, насправді ж висталюючи кожен м’яз свого потужного тіла. Досвід підказав йому навіть, звідки треба ждати Рудя, і він наставив свої страхітливі роги точно в напрямку наближення ворога. І як тільки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з місця, відразу впіймав того на роги, не дав викрутитися, примусив іти в бійку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набік, тому він вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав задніми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Він попхав Рудя назад, той задріботів ногами, став відступати, відступати і, певно, ганебно б утік, якби не вперся задом у товсту вільху, що росла на краю галявинки. Вільха стримала відступ Рудя, він спробував навіть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, він пхав і пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-під його рогів, гори м’язів на шиї й холці в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердій кам’яності і гнітили, гнітили Рудя, не даючи тому ні часу, ні змоги випростатися. Звичайно ж, Рудь не піддавався так ото відразу. В його молодому тілі скупчилося вже чимало нагуляної сили, опріч того, була за ним перевага в першому поєдинкові, коли саме він, а не Бутень завдав удару своєму супротивникові. Тут він не міг вільно відскочити набік і знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затверділу на дуб, затверділу, може, навіть дужче, аніж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвічі товща. Певно, сподівався ще Рудь і на те, що в його
