Диво - Павло Архипович Загребельний
Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, і хлопець навіть вигадав для нього ім’я — Рудь.
Найчастіше Рудь сікався до великого, мов чорна гора, тура, який бутів грізно і потужно, аж, здавалося, двигтить земля від його бутіння. Якщо для такого довелося б підбирати наймення, то ліпшого й не вигадаєш, аніж — Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царстві, бо від його ревіння полохливо забиралися геть усі табуни, а він вів своє чи не найчисленніше сімейство поважно і зверхньо. Ніхто не насмілювався перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщій забратися геть, коли чулося його бутіння, то вже ніхто не пробував подавати голос, бо видався б він кволим і немічним.
Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна молода сила, якої не знав куди подіти, і тому пхався він напереріз Бутеню, зачіпав його то так, то сяк, дратував більше й більше, аж поки увірвався тому терпець і могутній тур зупинився, пропускаючи повз себе свій табун, а сам погрозливо виставив проти Рудя свої товстелезні роги, на кожному з яких міг би зависнути отакий нахабний туренко.
З таких турячих рогів у діда Родима був лук. Він купив його у проїжджого грецького купця за тяжкі гроші, бо гречин клявся, що такий лук є тільки в нього, що зробив його славетний заморський майстер і закляв, через що ніхто не хотів брати лука на продаж, а він рискнув, бо знав майстрове закляття. А полягало воно в тому, що той, хто зуміє зігнути лук і натягнути тетиву, робитиме великі діла. Є луки з буйволячих рогів, і їх теж мало хто спроможний зігнути, а хто доконає того, то стає великим воїном або й князем, цей же лук і зовсім незвичайний. Тоді Родим мовчки посміхнувся на купцеве базікання, взяв лука, упер його одним кінцем у землю і зігнув так легко, немов був він навіть не з міцного тисового дерева, а з молодої вербини. І стріляв тоді Родим з свого лука так далеко, як ніхто б не зміг, але більше нічого не встиг зробити, стятий мечами тих, що прийшли під хрестом.
Ну, та були то роги неживі, про них Сивоок не став би й згадувати, коли б не дід Родим. Але й цей спогад промайнув у нього за одну мить, бо вся увага хлопцева скупчилася на двох потужних звірах, старому й молодому, гінкому, в’юнкому, але ще не зміцнілому, і затверділому в нерушимій своїй силі. Один був мов веселе палахкотюче полум’я, другий — темний, ніби земний кряж, один, здавалося, ще й не усвідомлював до пуття, на що зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже раз він став до бою, то мав бути бій, мав тут бути переможений і переможець, один мав піти собі далі, як і досі ходив вільно й незалежно, а другий лягти, може, й довіку. По тому, як напружилися м’язи на могутній шиї в Бутеня, як виставив він на супротивника свої неосяжні роги, можна було не мати ніякого сумніву щодо перебігу сутички, і Сивоок немало дивувався легковажності Рудевій. А той і собі надувся, напиндючився, наставив свої тонкі ріжки проти замшілого пакілля старого і ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в смертельному поєдинку з непереборним досвідченим туром, але в останню мить зненацька стрибнув убік, вихнув якось смішно головою і, видно, й сам не відаючи, що чинить, шпортонув Бутеня рогом в заднє ліве стегно. Він загнав ріг так глибоко, що аж зупинився, переляканий свавільним своїм учинком, але відразу ж схаменувся, рвонувся всім тілом ще більше убік і, проорюючи в заволохатілому стегні Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю і кинувся навтіч.
Але Бутень не став його переслідувати. Глухо заревівши навздогін своєму ворогові, він тяжко повернувся і посунув до заростів. З широкої рани била густа червона кров. Тур ішов важче й важче, дедалі більше припадав на поранену ногу, але не падав, мабуть, не хотів ганьбитися перед усім турячим племенем, прагнув сховатися з своєю бідою, тому простував до молодих хащів, де знайшов би прихисток, і їжу, і, може, воду.
Сивоок теж назирці посунув за Бутенем, він безстрашно заглибився в зарості, випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звір не становить для нього жодної загрози, а він сам ще надто малий, щоб його лякався Бутень і зупинявся, зачувши чужий дух.
Росло там кілька досить міцних уже вільх, навколо них вставала памолодь, сонце майже не проникало в ці зелені сутінки, і земля тут ніколи не висихала, була мокра, аж чавкотіло під ногами, мов на болоті. Потім раптом стала перед Сивооком неприступна стіна колючих драчів, але він пров’юнився й крізь неї і знайшов там кругленьку латочку води, спокійної й чистої. Ледве встиг відскочити на другий бік озерця в кущі, як задвигтіла земля і, проламуючись важким тілом крізь колючки, впав до озерця Бутень. Трохи полежав, розширеними ніздрями хапаючи повітря, потім поповзом наблизився до води і став пити. Сивоокові здалося навіть, що озерце поменшало, так довго і жадібно пив Бутень. Напившись, він знов відпочив і, не повертаючись, задки, смішно відповз за драчі в молодий вільшаник. Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, він побачив, що Бутень навпереміну пожовує то молоді гіллячки, то якусь різучу траву, вміло вибираючи її широкі листочки з-поміж іншої, клопітливо пережовуючи їх, аж зелена піна виступала в кутиках рота. Може, то була цілюща трава, яку дід Родим прикладав до виразок? Але підійти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився і, лишивши старого тура клопотатися своєю раною,
