Диво - Павло Архипович Загребельний
Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди — треба ще їх і продати тому та тому. А продаєш — вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись — і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простір.
— Гарно? — спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.
— Так,— пошепки відповів Сивоок.
— Вільховатка,— пояснив Ситник,— село так зоветься. Багато люду. А ми он там.
Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всілякі виверти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів:
— Тобі там сподобається. Ось побачиш.
Тим часом під’їхали під самий гострокіл, і Сивоок міг тепер оцінити міцність загороди. Дубове пакілля, повкопуване в землю міцно, як отой хрест на могилі Родима, стояло так щільно, що не просунеш і шила поміж ним. Вузенька доріжка, відірвавшись од шляху, дерлася на пагорб і вганялася просто в кільце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на двоє дверей, тільки набагато вищих і міцніших, ті двері в гостроколі теж збиті були з дубових колод і трималися невідь-як.
— Егей! — гукнув Ситник.— Тюхо! Чи спиш! Відчиняй ворота!
За дубовими ворітьми застукотіло-загрюкотіло, вони посередині трохи роз’їхалися, утворилася шпарка, крізь яку блиснуло перелякане око і відразу ж сховалося, а ворота поїхали врозтіч, тяжко зарипіли, якась зачучмарена постать метнулася між двома половинками воріт, стрибнула наперед коняки, вхопила її за вуздечку, потягла кудись убік; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипіло-заскрипіло, широкий вируб посеред гостроколу став звужуватися, і швидко звужувався видимий крізь той вилом світ: далека, байдужа до всього пуща, розлогі поля, в’юнка річка посеред них, накочений шлях, дикі трави і квіти, що підступали до самих воріт, і небо над усім, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очі в Ситника. І все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, впали на них важкі засуви, і все зникло; тільки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого неба, отого, що летіло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха.
— Ага, так,— сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. Все-таки то було б певніше.
А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обійстю й зауважувало то велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев’яних будівель без вікон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу непроникною стіною дубового пакілля.
Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:
— Татко, татко!
Бігло просто до Ситника, виділювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.
— А таки приїхав твій батько, доню,— муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння,— та ще й привіз тобі… Ось глянь…
І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.
— Ти хто? — спитав хрипко Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.
— Величка,— продзвеніло йому на відповідь.— А ти?
Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриватися перед цією Величкою, але не втримався і сказав:
— Сивоок.
— Чому так звешся? — поцікавилася Величка.
— Не знаю. А ти чому?
— Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.
— А що таке дівчина? — поспитав Сивоок.
— Як то що? Я — Хіба ти не знав?
— Не знав.
— І ніколи не бачив дівчини?
— Не бачив.
— А кого ж ти бачив?
— Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.
— Ситник — то мій тато.
— А мені байдуже.
— Мій тато найкращий на світі.
— Найкращий — дід Родим.
Це зацікавило дівчину.
— А де він?
— Нема.
— То чому ж він найкращий, коли його нема?
— Був — його вбили.
— Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії. — Хочеш, я покажу тобі мак?
— А нащо він мені? — недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.
— Тато варить з ним меди,— пояснила дівчина,— найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?
— Я все бачив,—
