Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

я мешкати тут?

— А що тобі заважає?

— Я не сам, тату.

— З якого боку не гляну, бачу перед собою лише одну людину, — сказав я спантеличено: певне, моя голова вже поринула в роботу.

— Я одружився, тату!

— Тільки не це! — одразу ж сказав я, — тільки не це!

Навіть, можливо, не просто сказав, а загорлав. Стоячи коло письмового столу, я відчував, як зі мною відбувається дивна метаморфоза: до моєї, наче в древнього сфінкса, пророчої голови додалася нижня частина кровожерного обивательського тіла.

— Тільки не це! — репетував я.

Тамаш дивився на мене. Вочевидь, він вирішив, що після обговорення моєї уявної глухоти настала черга справжньої, тому підійшов ближче і нахилився до мене:

— Ви неправильно зрозуміли мене, тату, — сказав він досить голосно. — Я повідомив вам не про намір одружитися, а про самий факт: я одружився.

— Це неможливо! — загорлав я знову.

— Місяць тому, в Женеві.

— Це неможливо! — продовжував я репетувати.

— Що ми побралися в Женеві?

— Це неможливо!

— Їй-богу, я вже повнолітній, батьку.

— Бога не існує! Правда, не тільки через це.

— Я побрався з угоркою, тату.

— Я викликав тебе сюди, аби в домі був мужчина.

Тамаш підступив ще ближче.

— То ось же я.

— Тебе тут нема! — горлав я.

— Через те, що я одружений…

— Ніхто тебе не просив бути аж таким мужчиною! — бушував я. — Не бажаю знати про це!

— Про що ви не бажаєте знати, тату?

— І Жофі теж! — горлав я.

— Про що ви?

— Я спровадив тебе додому, щоб ти став моїм опікуном, а не заселив мій дім німфоманками.

— Я до ваших послуг, тату, але…

— Не бажаю більше бачити довкола себе жінок, — не вмовкав я.

— Як ні, то ні, тату.

— Батьковбивця! Ґонерилья[6] в чоловічій подобі!

— Як? — спитав Тамаш.

Він не знав Шекспіра. Його неосвіченість не обурила мене. А, навпаки, вгамувала.

— Навіть знати не хочу! — наполягав я.

Тамаш глянув на мене, далі вклонився й мовчки рушив до дверей.

— Гістологічна несумісність! — крикнув я йому вслід, уже трохи спокійніше.

Він обернувся.

— Не розумію, — сказав він.

Опритомнюючи, можливо, під тягарем спогадів, я проказав:

— Між мною і жінками виникла гістологічна несумісність… недавно з'явилася, — додав я заради точності.

Тамаш опустив очі.

— Я з великим жалем приймаю ваше рішення, тату, — сказав він виразно, як і належало інженерові-текстильнику, — а тому виселяюся з будинку. Зрештою, це буде не перший такий випадок у нашій родині, — додав він, усміхаючись. — З ваших оповідей я знаю, що мама вийшла за вас всупереч протестам, і навіть забороні її батьків.

— Де ця жінка? — спитав я.

Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці — еге ж, текстильній! — проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації — якщо не соромляться свого походження — так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін — далі ми називатимемо її Каті — говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.

— Цілую ручки, папá, — сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.

Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.

— Папá? — перепитав я. — Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.

Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.

— Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, — поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. — Ми вже місяць, як побралися.

— Це нічого не означає.

Вона була вродлива жінка, з — наскільки я міг судити — пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.

— То як до вас звертатися, тату? — запитав Тамаш.

— Поки що ніяк, — відповів я. — Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?

— Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-père, — пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.

— Дитину вже маєте, панночко? — питав я далі.

— Ні, тату, — відповів Тамаш.

— І не намічається?

— Ні! — рішуче відповіла Каті.

Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.

— Цього мені тільки бракувало, — пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. — Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?

— Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі