Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Я так і не зателефонував їй. Щовечора давав собі слово це зробити, проте вранці відмовлявся від власного рішення. Якщо моя рука все ж тяглася до слухавки, я відсмикував її, ніби мене вкусило «шо» в подобі павука. Я мушу працювати, казав я собі, адже все блаженство людства, безсумнівно, залежить від закрутасів мого пера, як і блаженство моїх сусідів Іштвана Барца та Йожефа Кеттауера, що, висунувшись з вікон і, тамуючи дух, з двох боків спостерігають за порухами моєї ручки. А за ними — уся країна нашорошила вуха. Та що країна! — усе людство, адже мої книги перекладені на чотирнадцять мов світу. Так, я жертва почуття обов'язку: я не можу зателефонувати Сільвії Вуковіч. Не тому, що невпевнений у собі, адже щоночі доводжу, що можу обходитися з нею, як душа забажає; і не тому, що надто вразливий, бо не раз до цього падав і в вульгарніші обійми. Я керувався не письменницькою моральністю — хай йому грець! — адже друкуються й гірші, ніж у неї, рукописи. Гадаю, на моїй репутації не з'явилася б надто масна пляма, якби я один раз на старості купив її ціною жіночої усмішки.
— Мені шкода, панночко, — міг би я сказати їй по телефону, входячи в Робесп'єрову роль Непідкупного, — безумовно, я міг би коли завгодно виправити допущену минулого разу невправність, однак за браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді.
Однак минув певний час, поки я себе викрив. Боягузтво глибоко зачаїлося в моїй душі, і мені бракувало духу пройти випробування дійсністю. Бо десь у самому своєму осерді я таки знав, знав навіть краще від своїх внутрішніх залоз, що старішаю, і мій шлях наближається до кінця: тепер уже й не страшно ставати легкодухим. Ясно усвідомлюючи при цьому і мудро з тим примирившись, що наприкінці ми все одно будемо переможені, все ж деякий час, хай лише тліючи, ми ще здатні чесно вершити свою справу. Мені огидні стариґані, що козиряться в молодики. Моя рука добре знала, що робить, коли, потягшись до телефону, зненацька відсмикувалась: вона не хотіла мене зраджувати. Вона краще за мене знала жахливу прірву між уявою і дійсністю.
Повторюю, період лицемірства і самообману швидко добіг кінця, раптово провалився, ніби в прірву. По обіді якогось дня — пам'ятаю, то була субота — я несподівано скис. Цьому не було жодної причини. І тут я раптово усвідомив, що старість лупнула мене в потилицю і я гепнувся додолу, щоб більше не підвестися. Марно я умовляв себе, що моя чоловіча сила ночами ще заграє´ зі мною, однак душа — проклята! — знала, що я вже ніколи більше не пізнаю — як сказано в Старому Заповіту — живу, з плоті й крові, жінку. Місце в постелі поруч зі мною охололо назавжди.
Повторюю, не було жодної видимої причини для того, щоб спала полуда, яка так глибоко таїлася у звивинах моїх мізків, що жоден психологічний пінцет не витяг би її звідти. Я сидів за письмовим столом, у полуничному світлі весняного присмерку, долаштовуючи фразу у своєму ще незакінченому романі, коли зненацька спіймав себе на тому, що плачу. Сльози лились по моєму обличчю, на моїх старечих губах відчувалася сіль. Я здивувався, облизав губи. Ридання прорвалося вже згодом, пробившись крізь павутину нервових схлипів, і було таке нестримне й судомне, що я ухопився за стіл, аби не звалитися зі стільця. Досі не розуміючи, що зі мною, що трапилось, як ображена дитина, я кулаком витирав сльози. Це було, мабуть, кумедне видовище, можна собі уявити: сивоволосий, хоч і міцний ще старий, при здоровому глузді, сидячи за робочим столом, поринувши в роботу, без будь-якої видимої причини раптово заходиться плачем з такою смертельною образою в серці, ніби йому дав ляпаса власний син. Він живе в достатку, тішиться загальним визнанням, деякі його книжки, як уже згадувалося, перекладені іншими мовами, і от одного дня він виявляє, що гірко ображений на увесь білий світ. Ще б пак, він має вмерти!
Не приховуватиму, далі настали болючі тижні і місяці. Блукаючи цим пеклом, я втратив, здається, всю самоповагу, навіть на якийсь час покинув писати свій роман. Дійшло до того, що ввечері, якщо я лишався вдома, доводилося іноді навіть замикати двері, бо ще бракувало, аби Жофі застала мене в сльозах. Отже ж, не чекав, думав я, оглядаючи злети й падіння свого життя, що на старості стану істериком. Певна річ, я боявся не смерті, а в'янення. Наступного дня після свого відкриття, тобто протверезіння, а отже, в неділю, що йшла за суботою, я відвідав свого старого приятеля, який нещодавно одружився і взяв на двадцять років молодшу за себе жінку. Я знав її ще дівчиною, вона була чарівним створінням і нагадувала мою дружину.
Янош відчинив двері.
— Нарешті ти прийшов, старий розбійнику?
Я розреготався. «Старий розбійник»! — він поцілив у десятку. Я сміявся так довго і старанно, що Янош, здається, відчув фальшиву ноту.
Він похитав головою:
— Що сталося, старий баламуте?
«Баламут» — це ще краще! Тепер я вже сміявся з себе; вигляд доброго приятеля, мов протисудомний засіб, на деякий час притлумив у серці судому відчаю.
— Нічого не сталося, — відказав я. — А ти як поживаєш, чуваче?
Може, і я помолодшаю, примірявши молодіжний жаргон! З цього я теж трохи посміявся.
— Як дружина?
— Побігла до крамниці, — відказав Янош, — зараз буде. — Ти, звичайно, повечеряєш з нами?
— Увечері я не вживаю м'яса, це зайве для мого віку, — сказав я. — Чашечка молока, це якраз те, що треба для старого цапа.
В очах Яноша стояло запитання.
— Тиждень тому я бачив тебе в «Фесеку», ти саме наминав отакенний ростбіф з цибулею…
— Це було давно.
Янош втупив у мене довгий, либонь, як Велика угорська низовина, погляд.
— Іди ти в дупу, мосьпане, — сказав
