Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Ну, рибино, тепер начувайся, — мовив він і трохи пересунув жилку на вкритих мішком плечах.

Йому було зручно, але так само тяжко, хоч він і не визнавав цього.

— Я людина не побожна, — мовив він, — одначе ладен десять разів проказати «Отче наш» і десять разів «Богородицю», аби тільки подужати цю рибину. А як подужаю, обіцяю піти на прощу до Мідної богоматері. Твердо обіцяю.

І він заходився механічно проказувати молитви. Часом він почував себе таким змореним, що не міг пригадати слів, і тоді починав говорити дуже швидко, щоб вони вимовлялися самі собою. «Богородицю» проказувати легше, ніж «Отче наш», — відзначив він подумки.

— Богородице-діво, радуйся, благодатна Маріє, господь з тобою. Благословенна ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї… Свята Маріє, матір божа, молися за нас грішних нині і в нашу смертну годину. Амінь. — Тоді додав: — Свята діво, помолися й за те, щоб ця рибина сконала. Дарма що вона така розкішна.

Проказавши молитви й відчувши себе куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий сперся на носову обшивку й почав машинально згинати й розгинати пальці лівої руки.

— Мабуть, треба знову спустити з корми оту малу снасть, — промовив він. — Якщо рибина надумає залишитися там ще на ніч, мені знову треба буде їсти, та й води у пляшці вже обмаль. Навряд чи я зловлю тут щось, крім макрелі. Та коли з'їсти її зовсім свіжу, вона не дуже гидка на смак. От якби вночі мені в човен упала летюча рибина. Але я не маю світла, щоб принадити її. Летюча риба смачна навіть сира, її можна й не розчиняти. А я повинен берегти кожну крихту сили. О боже, хіба ж я знав, що ця рибина така величезна… І все-таки я здолаю її,— сказав він, — хоч яка вона величезна та могутня.

«Воно, звісно, несправедливо, — подумав старий. — Але я покажу їй, на що здатна людина й що вона може знести».

— Казав же я хлопцеві, що я не звичайний старий, — мовив він. — А тепер настав час це довести.

Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу — все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле.

«Добре, якби вона заснула, тоді і я міг би поспати й побачити уві сні левів, — подумав він. — Чому ті леви — найважливіше з усього, що в мене лишилося?.. Викинь з голови ці думки, старий, — звелів він собі.— Сиди тихенько отут, біля борту, відпочивай і ні про що не думай. Рибина витрачає силу. А ти повинен витрачати її якомога менше».

Вже перейшло далеко за полудень, а човен усе так само повільно й невпинно посувався вперед. Але тепер його рух гальмував ще й вітерець зі сходу, і старий легенько погойдувався на тихих хвилях, майже не зважаючи на біль, якого завдавала йому жилка, туго напнута поперек плечей.

Один раз пополудні жилка почала була знов виринати з води.

Та рибина лише трохи піднялася до поверхні й пливла собі далі. Сонце тепер падало старому на ліве плече та спину. І з цього він зрозумів, що рибина повернула на північний схід.

Тепер, уже раз побачивши рибину, він міг уявити собі, як вона пливе десь там, у глибині, широко розпроставши схожі на крила фіолетові грудні плавці, і як темна вода обтікає її великий сторчкуватий хвіст. «Цікаво, чи добре вона бачить на такій глибині,— подумав старий. — Очі в неї величезні, а он коні ж мають куди менші, проте бачать у темряві. Колись і я добре бачив поночі. Звісно, не в непроглядній темряві, але майже так само добре, як бачать коти».

Сонце та безперервні рухи пальцями зовсім відживили його ліву руку, і старий почав помалу перебирати на неї натяг снасті, ворушачи м'язами спини, щоб зсунути жилку з намуляних місць.

— Коли ти й досі не пристала, рибино, — мовив він уголос, — то ти просто чудо.

Тим часом він сам був геть зморений і, знаючи, що скоро настане ніч, намагався думати про щось інше. Подумав про бейсбольні ліги — він називав їх Gran Ligas[214],— пригадавши, що того дня нью-йоркські «Янкі» грали з детройтськими «Тиграми».

«Ось уже другий день я не знаю, як закінчилися juegos[215],— думав він. — Але я повинен не втрачати віри й бути гідним великого Дімаджо, який робить усе досконало, навіть коли йому дошкуляє кісткова шпора на п’яті. Що воно таке, ця кісткова шпора? — запитував він сам себе. — Un espuelo de hueso[216]. У нашого брата їх не буває. Чи воно так само боляче, як удар у п'яту шпорою бойового півня? Я, мабуть, такого не зніс би. Не міг би знести й коли б мені вибили око чи обоє очей, та ще й битися далі, як ото бойові півні. Людина — доволі нікчемна істота проти дужих птахів та звірів. Я таки справді радніш волів би бути отим рибиськом, що пливе десь там, у темряві моря».

— Аби тільки не було акул, — мовив він уголос. — Бо як наскочать акули, то рятуй, боже, і рибину, й мене.

«А як ти гадаєш: чи став би великий Дімаджо так довго змагатися з рибиною, як оце ти? — подумав він. — Я певен, що став би, навіть і довше, бо він молодий і дужий. Та й батько його був рибалкою. От тільки чи не надто мучила б його та кісткова шпора?»

— Не знаю, — мовив він. — У мене ніколи не було кістково! шпори.

Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьенфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту «Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до столу руку супротивника. Майже всі довкола закладалися, хто переможе, люди заходили й виходили з таверни, освітленої гасовими лампами, а він пильно дивився на руку негра й на його обличчя. Після перших восьми годин судді почали змінюватись через кожні чотири години, щоб трохи поспати. З-під нігтів і в нього, і в негра виступала