Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Як високодосвідчений адміністратор, Паталашка відповідно оформив усі ці вимоги й передумови, примусив Оксану підписатися, їй вручено окремий примірник, який вона зі сміхом показала мені ввечері. Я теж посміявся з пустих адміністративних захватів Па-талашки, навіть у гадці не маючи, що не раз і не двічі будуть ще на Україні часи, коли не знайдеш ніде навіть отого тричі зневажуваного рубаного шніцеля з макаронами.
Оксана не стала витримувати місячного строку, і вже за два тижні агростанційна їдаленька запаморочливо пахла борщем і ковбасами, іржавий Терешко і придворний Ляпка, розбуджені Оксаною з летаргічного сну, металися по всіх усюдах, закуповуючи карасів у рибалок, сметану на молокозаводах, тельбухи на м’ясокомбінатах, на другому тижні свого іспитового строку Оксана до борщу і ковбас долучила карасів у сметані, шашлики з курячої, качиної і гусячої печінки, а тоді коронний витвір свого мистецтва: пиріжки з потрібкою!
Ясна річ, в жорстокій системі координат марксистської світобудови для українських пирогів з потрібкою місця не відводилося. Що таке потрібка, або, висловлюючись мовою вчених лінгвістів, — подрібка? Це свинячі легені, печінка, серце, відварені й дрібно порубані разом з цибулею і всім іншим, кому що смакує, таким чином отримуємо ідеальну начинку для пиріжків, які робляться з учиненого пшеничного тіста, завжди невеличкі, як дитячий кулачок, вміщуються досить тісно на залізному листі, щоб у печі знизу й згори пропікалися вогнем, а з боків взаємно пропарювалися. Завдяки такій, сказати б, виробленій віками технології, пиріжок з потрібкою виходить з печі в триєдиності найвищого пекарського мистецтва: запечений до хрумкоту лискучий, мов полакований, верх, золотиста пориста спідка, яка ще дихає жаром печі, і ніжно-білі боковинки, м’які до звабливої прозорості, яка хоч і не дає змоги побачити те, що в середині пиріжка, але недвозначно натякає, обіцяє непередавані пахощі, неймовірну смакоту і неземне блаженство. А ще ж, вийнявши пиріжка з печі, Оксана гладила їх по голівках пірцем, вмоченим у розтоплене коров’яче масло, а тоді накривала чистим рушничком, щоб «дійшли» і мовби набралися додаткового смаку і сили такої, що відбиває памороки навіть у твердокам’яних більшовиків.
На Оксанині пиріжки з потрібкою пригримів на своєму доволі пошарпаному «газику» сам секретар райкому товариш Стуконіг. Досі наша агростанція не могла похвалитися особливою увагою, вже не кажучи про прихильність товариша Стуконога. У виконання районних планів ніякого внеску, ні великих ферм, ні тобі пасіки з медком, ні садків, ні городів. Создав бог і ніс висякав.
Але тепер товариш Стуконіг зламав традицію. Запах Оксаниних пиріжків з потрібкою владно розпросторився над замерзлим степом, докотився й до райкомівських кабінетів, а за дверима (додамо для точності — подвійними і для звуконепроникності оббитими відповідними матеріалами) головного кабінету вже стояв добродушний Паталашка — не для рапортів про успіхи й досягнення, не канючити асигнування, техніку, добрива і блага (агростанція мала незалежне постачання), а для припросин, для акту, сказати б, неофіціального, зате вищою мірою людяного.
Товариш Стуконіг зласкавився і прибув на пиріжки з потрібкою. Допущений був, крім самого Паталашки, товариш Щириця, запрошували Черкаса, як професора, і мене, мабуть, як Оксаниного чоловіка, але ми злегковажили.
Сам товарищ Стуконіг був маленький, як прищик. Другий секретар у нього був похмурий велетень, здатен скручувати шиї волам, секретарем по пропаганді була жінка з таким могутнім задом, що задавила б ним усі ворожі ідеології вже в самому зародку, — такі ідейні сили цілком задовольняли партійні вимоги товариша Стуконога, кадри своїх безпосередніх помічників він добирав сам, тільки затверджуючи їх у відповідних інстанціях, що ж стосується особи самого товариша Стуконога, то його кандидатура висувалася, обговорювалася, а тоді вже й затверджувалася на дуже багатьох рівнях — від області й мало не до самої Москви, — це давало йому потрібну певність сил, відповідний авторитет і забезпечувало те дивовижне, ще таємничіше, ніж формули середньовічних алхіміків, положення про стабільність кадрів.
Отже товариш Стуконіг, прибувши покуштувати Оксаниних пиріжків з потрібкою, був авторитетний, всевладний, всемогутній і стабільний. Диво брало, звідки в такому малому тілі стільки гідностей і значущості. Та знову ж таки: хіба в малому тілі не може задомовитися великий дух?
Покуштувавши Оксаниних пиріжків, товариш Стуконіг зволив пожартувати:
— В мене від цих пиріжків слини в роті, як у собаки Павлова! Хто це у вас пече такі пиріжки?
Запитання адресувалося директорові Паталашці, але ж запросив сюди товариша Стуконога Щириця, тому саме він усівся навпроти районного начальства, ліз йому в очі, в душу, в самі печінки, Паталашку мало не відтручував ліктем і своїм правом вести розмову з високим гостем не поступився б ні за які гроші.
— Шеф-повара переманили з самого Волго-Дона! — гордо заявив Щириця. Паталашка ніяково потерся животом об стіл од такого безконтрольного мовлення, просто кажучи — нахабної брехні, бо ніякого шеф-повара вони за штатним розкладом ніколи не мали, а про так зване переманювання кадрів з самого Волго-Дону ніхто тут ні сном, ні духом, але не станеш же дискредитувати свого секретаря парторганізації. Тому Паталашка потерся животом об стіл, посопів, проковтнув од хвилювання два пиріжки підряд, але змовчав.
Товариш Стуконіг не об’їдався, не їв — він смакував. Взагалі він послідовно дотримувався вказівки вождя про те, що скромність прикрашає більшовика, і ніколи не дозволяв собі нічого зайвого. Не споруджував типового будинку для райкому, а зоставався в старому ще райпарткомівському приміщенні з двадцятих років, навіть вулиці, яка вела до райкому, не звелів заасфальтувати. Житло для себе мав окреме, але не розкішний особняк, а звичайну глиняну хатку під соломою. Секретарі сусідніх райкомів шикували в новеньких «побєдах» — Стуконіг трусився в битому-перебитому «газику». Бо головне що? Головне — зовсім не зовнішні атрибути влади, а внутрішня сутність. Товариш Стуконіг мало їв, мало пив, мало говорив. Могло скластися враження, що він мало говорить тому, що багато думає. Але думав товариш Стуконіг ще менше, ніж говорив. Бо думати, як і всі інші секретарі райкомів нашої великої вітчизни, він не мав ні часу, ні змоги, ні здатності. Власне, він і секретарем райкому став тільки тому, що якесь всевидяще око зазирнуло йому в голову і впевнилося: голова ця думати неспроможна, а здатна тільки на те, щоб сприймати веління, вказівки і штурляння, а тоді передавати їх за призначенням.
Я ще пам’ятав той час, коли
