Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
— Вже встигли накатати на мене? Треба розписатися? Давайте!
— Ні, ні,— злякався Щириця, ховаючи гросбух за спину. — Я ж сказав, що, враховуючи весь наш позитив, ми, так би мовити, чепурненько обмежилися усним зауваженням… Серйозним і навіть строгим, але тільки усним, щоб усе гарненько…
— А цей літопис наших гріхів у ваших руках?
— Не важить, не важить. Прихопив для поглибленої роботи у себе вдома… Для громадської роботи я доточую й своєї ночі…
— Ну, вже коли ви завітали до нас з Оксаною, то по чарці на наше новосілля?
— Вітаю від імені й за дорученням, але ви ж знаєте, що я не п’ю з ідейних міркувань і по причині виразки шлунку.
— П’єте без свідків? Ну, коли вийдете з підпілля, то беріть мене першим свідком.
— Товаришу Сміян, як вам не соромно?
— Після всього, що зі мною витворяли такі товаришочки, як оце ви, мені вже нічого соромитися.
Щириця задкував до дверей, бурмотів:
— Який же гарненький плакатик! Це ж швиденько для нашої наочної агітації і політзаняття на тему…
— Я добрий, — засміявся я, — дозволяю!
Оксана провела Щирицю аж надвір, впевнилася, що всі двері за ним щільно зачинені, сплеснула руками:
— Ой, лихо! Що це за чоловік?
— Ти ще таких не зустрічала? Солдат революції. Рядовий великої партії і т. д.
— У нього зміїні очі.
— Ну, в очі я йому не зазирав, бо Щириця не баришня, а що він гад, то це видно й здалеку. До того ж гад намилений, голими руками не візьмеш. Та чорт за ним, з цим курдупеликом! Не будемо псувати собі першого нашого дня в половецькім степу!
Дерева й люди ростуть уночі. А вдень вони трудяться, радіють і страждають. Ми росли тої ночі, як райські дерева, ми спліталися, зростали, виростали до самого неба, вростали в степ, у материк, у всю земну кулю. Хвала жінці, яка вміє зробити так, щоб чоловік забув про все на світі! А про що думає вона в такі хвилини?
Я лоскотав губами ніжне Оксанине вухо.
— Про що ти думаєш, мала?
— А ні про що!
— Все ж таки про щось думаєш?
— Щоб тобі було гарно.
— А про себе?
— Про себе — нічого.
— І ніколи?
— Хіба я знаю? В жінок воно само думається… Може, не там, де в чоловіків…
— Де ж саме? Скажи!
— Безсовісний!
— Тоді хоч покажи.
— Як тобі не соромно!..
Ох, які ж ми були ще молоді! На цілі тисячі років молодші за Клару Цеткін, яка вигадала міжнародний жіночий день восьмого березня, і за Інститут марксизму-ленінізму, який, друкуючи в повному зібранні творів Леніна листи вождя світового пролетаріату до дружини московського фабриканта Інеси Арманд, безжальною рукою викидав усі сторінки, наповнені чулістю й ніжністю, сухо зазначаючи в примітках: «наступна сторінка листа втрачена»; і за тракторну бригаду Паші Ангеліної, дівчата якої, коли вірити газетам, проміняли чоловіків на трактори, а любов — на успішне виконання планів і завдань п’ятирічки…
Найголовніше ж: ми були молодші за всі газети Радянського Союзу, хоч газети живуть, як метелики, всього лиш один день і вмирають завжди молодими, і, може, наймолодшими з усього сущого і вигаданого людьми, та ми з Оксаною були молодшими навіть за газети, починаючи від районного «Комуністичного степу» і до ленінської «Правды».
А газет у нас навіть в голодні роки виходило стільки, що ними можна було б застелити всі поля.
Благословенний місяць серпень! Він не кінчався для нас з Оксаною, і літо не кінчалося. Заколисуючи нічними виспівами цикад теплий степ, воно не пускало його в холодну осінь, червоним жаром горіло в нашій крові, і ми забували про все на світі, знали тільки власну пристрасть і жагу, знали, що ми діти Чумацького шляху, що ми селяни, селяни, селяни, і хай сидить у Індії Рабіндранат Тагор, у Кремлі Сталін, а за океаном Трумен, а для нас все визначається незримими підземними силами, від яких залежить усе на світі, які дають життя всьому сущому, недаремно ж колись селяни виходили у весняні поля на перше тепло, зодягаючись у все святкове, але босі. Первісна чистота підземних сил, їхня незбагненність були велінням і запорукою природної селянської сором’язливості й цноти. Селяни берегли цноту темно, безладно, несвідомо, як саму землю, а тоді любили так само темно, відчаєно, в тяжкій радості. І не боялися розтратити свої сили, бо вірили в їхню невичерпність, що нагадує невичерпність уміло викопаної криниці.
Чорна земля українських степів, і життя на ній виграє такими несамовитими барвами, що рве душу до самого бога небесного, і щасливий, хто зміг впустити ті барви в свою душу:
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке ще там у біса горе,
Коли серця наші живі?
З тим розжареним, мов куля небесна, серпнем ми дожили з Оксаною до самої зими нового, 1952 року, нам і зима видавалася літом, в своєму щасті ми були добрі й щедрі, я з своїм дипломом ученого агронома замахувався мало не на те, щоб нагодувати весь світ, в Оксани наміри були набагато скромніші: нагодувати людською їжею бодай агростанцію.
Коли я повів Оксану до нашого «закладу громадського харчування», вона вжахнулася від самого видовища фірменної страви баби Векли — рубаного шніцеля з макаронами. Шніцель зовсім неїстівний і тяжкий, як ручна граната, макарони — ніби порох для гаубиць, війна вже он коли закінчилася, а тут не харчі, а боєприпаси, якими людей заряджають для битви за комунізм.
Оксана все перевернула в їдальні догори дном. Бабу Веклу не було куди діти, бо на агростанції панував залізний закон збереження енергії, речовин і людей, з цієї замкненої системи ніщо не випадало і могло хіба що переміщуватися в самій системі. Тому баба Векла лишилася в їдальні, але з умовою: назавжди забути про рубаний шніцель з макаронами.
— Та хіба ж то я сама? — била себе по широких стегнах баба Векла. — Чи я б ото додумалася шаткувати м’ясо? Так товариш же Щириця прийшов, глянув і звелів. А директор Паталашка затвердив: щоб отак і отак, без відходів і з найвищою поживністю…
Як досвідчений адміністратор, Паталашка не віддав їдальні Оксані так просто, а з
