Джерело - Айн Ренд

— Мені байдуже. Я кажу про інше. Я маю на увазі те, що «Знамено» стає перепоною; воно шкодить справі. А в наші дні потрібно бути дуже обережним. Якщо ви зв'язуєтеся з недоречними людьми і раптом проти них починається кампанія, бризки летять й у ваш бік. Я не можу собі це дозволити.

— Але ця кампанія не зовсім справедлива.

— Мене це не обходить. Начхати, справедлива вона чи ні. Хто я такий, щоб пхати свою шию у зашморг заради Ґейла Вайненда? Якщо суспільство виступає проти нього, моє завдання швидко відійти так далеко вбік, як це лише можливо. І я не один такий. Чимало з нас думає так само. Джим Ферріс із «Ферріс і Саймс», Біллі Шульц із «Пластівців Ваймо», Бад Гарпер із «Тодлер Тогс» і… чорт, та ти знаєш їх усіх, вони всі твої друзі, наше коло, ліберальні підприємці. Ми всі вирішили зняти нашу рекламу зі «Знамена».

— Гомере, потерпіть трошки. На вашому місці я не поспішав би. Зараз іще не слушний час. Є така річ як психологічний момент.

— Добре, ловлю вас на слові. Одначе в повітрі висить певне передчуття. Одного дня це стане небезпечно.

— Можливо. Я попереджу вас, коли це станеться.

— Я думала, що Еллсворт працює в «Знамені», — мимохіть здивовано мовила Рене Слоттерн.

Присутні обернулися до неї з обуренням і жалем.

— Ти наївна, Рене, — стенула плечима Єва Лейтон.

— Але що не так зі «Знаменом»?

— Дитинко, хай тебе не бентежить брудна політика, — мовила Джессіка Пратт. — «Знамено» — аморальна газета. Містер Вайненд — дуже погана людина. Він захищає егоїстичні інтереси багатіїв.

— Я думаю, що він гарний, — сказала Рене. — Як на мене, він сексапільний.

— О, на Бога! — вигукнула Єва Лейтон.

— Урешті-решт, Рене має право висловити свою думку, — розгнівано відреагувала Джессіка Пратт.

— Хтось мені казав, що ви, Еллсворте, очолюєте профспілку робітників корпорації Вайненда, — протягнула Рене.

— О, люба Рене, ні. Я не є головою, нічого такого. Я лише звичайний член. Звичайний клерк.

— А профспілка працівників Вайненда існує? — запитав Гомер Слоттерн.

— Спершу це був просто клуб, — пояснив Тухі. — Він став профспілкою лише торік.

— І хто організував той клуб?

— Та хто його знає? Все сталося більш-менш спонтанно. Як і всі соціальні рухи.

— Як на мене, Вайненд — негідник, — сказав Мітчелл Лейтон. — Та що він про себе думає? Я прийшов на збори акціонерів, а він повівся з нами як із лакеями. Хіба мої гроші гірші за його? Хіба я не володію частиною його бісової газети? Я міг би навчити його однієї-двох речей у журналістиці. У мене є ідеї. Звідки така зарозумілість? Лише тому, що він заробив свої статки? І він мусить бути таким снобом лише тому, що народився у Пекельній кухні? Це не провина решти людей, яким не пощастило народитися в Пекельній кухні й підніматися звідти. Ніхто не розуміє, як жахливо народитися багатим. Адже всі люди вважають, що коли народився багатим, то сам ти ні на що не здатен, навіть якщо це не так. Я хочу сказати, що якби мав такі можливості, як Ґейл Вайненд, то став би вдвічі багатшим, ніж він зараз, й утричі знаменитішим. Але він такий марнославний, що навіть не розуміє цього!

Ніхто не мовив ані слова. Усі відчули істеричні нотки в голосі Мітчелла Лейтона. Єва Лейтон подивилася на Тухі, мовчки благаючи про допомогу. Тухі всміхнувся і ступив уперед.

— Мені соромно за тебе, Мітче, — сказав він.

Гомеру Слоттерну забило памороки. Ніхто ніколи не лаяв Мітчелла Лейтона; ніхто ніколи не докоряв йому.

Нижня губа Мітчелла Лейтона опустилася.

— Мітче, мені соромно, — з притиском повторив Тухі, — за те, що ти порівнюєш себе з такою нікчемною людиною, як Ґейл Вайненд.

Рот Мітчелла Лейтона трохи розслабився у подобі чогось такого лагідного, наче усмішка.

— Це так, — погодився він слухняно.

— Ні, ти ніколи не зміг би зробити такої кар'єри, як Ґейл Вайненд. Не з твоєю чуйністю й гуманними інстинктами. Ось що перешкоджає тобі, Мітче, а не твій капітал. Кому зараз потрібні гроші? Епоха грошей минула. Твій внутрішній світ надто шляхетний для нашої брутальної капіталістичної системи. Але вона нарешті відходить.

— Це очевидно, — сказала Єва Лейтон.

Було вже пізно, коли Тухі пішов додому. Йому було весело, і він вирішив прогулятися пішки. Вулиці міста спорожніли і занурилися в темряву, темні маси будинків здіймалися в небо, водночас упевнені у собі й беззахисні. Він пригадав, як сказав одного разу Домінік: «Складний механізм, яким є наше суспільство… і натиснувши пальцем на одне місце… в його центрі… можна перетворити його у нічого не варту купу брухту…».

Йому бракувало Домінік. Він хотів, щоб вона була з ним і почула розмови цього вечора.

Нерозділені почуття переповняли його. Він зупинився посеред тихої вулички, відкинув голову назад і розреготався, дивлячись на хмарочоси.

Полісмен поплескав його по плечу і запитав:

— Що сталося, містере?

Тухі побачив ґудзики і синю тканину, що щільно облягала широкі груди, флегматичне суворе і терпляче обличчя; цей чоловік був такий же сильний і надійний, як будинки навколо.

— Виконуєте свій обов'язок, офіцере? — запитав Тухі, у голосі якого досі відлунював сміх. — Захищаєте права, порядок, гідність та людські життя? — Полісмен почухав потилицю. — Офіцере, ви маєте мене заарештувати.

— Добре, старий, добре, — мовив полісмен. — Іди собі. Час від часу ми всі випиваємо на чарку більше, ніж потрібно.

7

Коли останній муляр Пітера Кітінґа пішов, він відчув спустошення і дивне оніміння у згинах ліктів. Стояв у фойє, дивлячись на стелю. Під глянцевим шаром фарби досі міг роздивитися контури квадрата на тому місці, де були колись сходи — їх прибрали, а отвір замурували. Старого бюро Ґая Франкона не існувало. Фірма «Кітінґ і Дюмонт» займала лише один поверх.

Він згадав ці сходи і те, як уперше підіймався вкритими червоним плюшем сходинками, тримаючи ескіз пучками пальців. Спогади про бюро Ґая Франкона промайнули в його голові, сяйливі та переливчасті, наче крила метелика. А потім він подумав про ці чотири роки, коли бюро належало йому.

Він знав, що відбувається з його фірмою протягом останніх років; він знав це достеменно, коли люди в спецодязі зняли сходи і замурували отвір у стелі. Але цей квадрат під білою фарбою свідчив, що це все насправді й остаточно.

Він давно вже змирився з думкою, що все зійшло нанівець. Він не хотів із цим погоджуватися — це не був його особистий вибір, — просто так сталося, і він не опирався.