Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– О, – вигукнув майстер, – о ласкава пані, вас привів до рибальської хатини жвавий розум винахідливої, досвідченої жінки. Як би я, бідолашний, старий, а проте не навчений життям чоловік, утямив щось у всіх цих речах без вашої допомоги? Я саме хотів докладно переповісти вам усе, що мені довірив князь, але тепер уже в цьому нема потреби, бо вам і так усе відомо. Може, ви, ласкава пані, визнаєте мене гідним того, щоб розповісти мені все, як на сповіді, – ану ж воно виявиться не таким страшним, як здається.

Майстрові Абрагаму так добре вдався тон простодушної довіри, що Бенцон, хоч яка була кмітлива, не відразу з'ясувала для себе, чи він з неї глузує, чи говорить щиро, і, розгубившись, випустила нитку, яку була спіймала і з якої могла зв'язати небезпечну петлю на майстра. Отож і вийшло, що вона, марно шукаючи потрібних слів, застигла на мості, немов чарами позбавлена мови, і втупила очі в озеро.

Якусь мить майстер тішився її мукою, та скоро думки його звернулися до подій цього дня. Він добре знав, що Крейслер перебував у самому їхньому осередді; думка про втрату найдорожчого приятеля сповнила його серце глибокою тугою, і в нього мимоволі вихопилося:

– Бідолашний Йоганнес!

Бенцон рвучко обернулась до нього і сказала з несподіваним запалом:

– Як, майстре Абрагаме, невже ви такі немудрі, що повірили в Крейслерову загибель? Хіба закривавлений капелюх щось доводить? І що його могло так раптово навести на цю страхітливу думку – накласти на себе руки? А крім того, його ж би тоді знайшли.

Майстер неабияк здивувався, що Бенцон говорила про самогубство, коли начебто просилась зовсім інша підозра. Та не встиг він щось відповісти, як радниця повела далі:

– Тим краще, що він десь дівся, той бідолаха, який усюди, хоч би де з'явився, сіє лихо й колотнечу. Його запальна, нестримна вдача, його злість – інакше я не можу назвати його хвалений гумор – заражають кожну чутливу душу, і потім вона стає іграшкою в його жахливій грі. Якби глумлива зневага до узвичаєних стосунків, ба навіть уперте заперечення всіх загальновживаних форм тих стосунків свідчило про розумову перевагу, то нам треба було б стати навколішки перед цим капельмейстером, але хай він краще дасть нам спокій і не повстає проти всього, що нам підказує тверезий погляд на реальне життя і що ми визнаємо за основу свого щастя. А тому хвалити бога, що він зник, і я сподіваюся, що більше ніколи його не побачу.

– А проте, – лагідно озвався майстер, – а проте ви колись були приятелькою мого Йоганнеса, пані раднице, дбали про нього в лиху, критичну пору його життя й самі спрямували його на той шлях, з якого його змусили звернути саме ті узвичаєні стосунки, які ви так палко бороните. Чому ви так раптово напали на мого доброго Крейслера? Який ґандж виявили ви в його душі? Хіба його можна ненавидіти за те, що в перші ж хвилини, коли випадок закинув його в нове оточення, життя поставилось до нього вороже, що йому загрожував підступ, що за ним скрадався італійський бандит? Почувши ці слова, радниця помітно здригнулася.

– Що за пекельну думку, – мовила вона тремтячим голосом, – що за пекельну думку плекаєте ви в своїх грудях, майстре Абрагаме? Але якщо так воно й сталося, якщо Крейслер дійсно загинув, то це була справедлива помста за наречену, яку він занапастив. Внутрішній голос підказує мені, що це тільки через Крейслера князівна опинилася в такому страшному стані. Він безжально натягав тендітні струни в душі хворої, аж поки вони лопнули.

– Коли так, – уїдливо заперечив майстер Абрагам, – коли так, то виходить, що той італійський дженджик дуже швидкий на руку, бо помста випередила самий злочин. Адже ви, ласкава пані, чули все, про що ми розмовляли з князем у рибальській хатині, отже, вам відомо, що князівна Гедвіга задубіла і втратила мову саме тієї хвилини, коли в лісі пролунав постріл.

– І справді, – сказала Бенцон, – можна повірити у всі ті химеричні вигадки, якими нас тепер частують, – у передавання думок на відстані й таке інше. А проте я ще раз кажу: хвалити бога, що він зник, а стан князівни може змінитися і зміниться. Доля прогнала порушника нашого спокою і… Ну скажіть самі, майстре Абрагаме, хіба душа нашого приятеля не була роздерта до такої міри, що він уже довіку не знайшов би в цьому житті миру і спокою? Тож якщо навіть припустити, що…

Радниця не докінчила своєї фрази, але майстер Абрагам відчув, що гнів, який він досі насилу стримував, раптом спалахнув у його душі.

– Що ви всі маєте проти Йоганнеса? – вигукнув він, підвищивши голос. – Яку він вам кривду вчинив, що ви позбавляєте його притулку, бодай маленького місця на цій землі? Ви не знаєте? Ну, то я вам скажу. Крейслер, бачите, не належить до вашого кола, він не розуміє вашої порожньої мови, стілець, якого ви підставляєте йому, щоб він посидів серед вас, надто малий і тісний. Він анітрохи не подібний до вас, і це вас сердить. Він не визнає вічними ті угоди, які ви уклали між собою, щоб будувати за ними своє життя, він навіть вважає, що ви, опановані облудною маною, зовсім не бачите справжнього життя й що ваше величання своєю