Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– Годі! – перебила його княгиня майже обурено. – Годі! Мене ніхто ніколи не звабить вчинити щось непристойне, і так само я не можу повірити, що бодай якась непристойна думка чи непристойне почуття могло спричинитися до дивної хвороби князівни.

На цьому слові княгиня вийшла з кімнати й лишила лейб-медика самого.

«Чудна жінка, – мовив той сам до себе, – чудна жінка ця княгиня! їй хочеться переконати всіх і навіть саму себе, що та глина, з якої природа ліпить душу й тіло, на нас, бідних земних дітей міщанського походження, йде одна, а коли настає пора зліпити щось вельможне, – зовсім інша, яку годі й порівняти з нашою. Де таке бачено, щоб у князівни було серце! Все одно, що з тим іспанським придворним, який не взяв шовкових панчіх, що їх добрі нідерландські міщани хотіли подарувати своїй королеві, бо не годилось нагадувати про те, що в іспанської королеви справді є ноги, як у всіх звичайних жінок. І все-таки я ладен закластися, що причину найстрашнішої нервової хвороби, яка опанувала князівну, треба шукати саме в серці, цій лабораторії всіх жіночих бід».

Лейб-медик думав про квапливий від'їзд княжича Гектора, про надмірну, хворобливу вразливість князівни, про її далеко не байдуже (така до нього дійшла чутка) ставлення до княжича, і йому здавалось безперечним, що князівну довела до раптової хвороби якась несподівана сварка з коханим. Ми ще побачимо, чи лейб-медик мав підставу для своїх здогадів, чи ні. Що ж стосується княгині, то вона теж мала таку підозру і саме тому вважала непристойними всі спроби лікаря щось випитати, бо двір взагалі відкидає будь-яке глибше почуття як щось непристойне й банальне. Сама ж княгиня мала і серце, й душу, але сміховинне, огидне страховисько, зване етикетом, лягло їй каменем на груди, і звідти не проривались жодні зітхання, жодна ознака внутрішнього життя. Тому їй і вдавалося витримати навіть такі сцени, яка щойно відбулася з княжичем та князівною, і гордо відмовляти кожному, хто хотів їй тільки допомогти.

Тим часом як у замку все це відбувалося, в парку також сталося дещо таке, про що тут варто розповісти.

У кущах ліворуч від входу стояв гладкий гофмаршал. Він витяг з кишені маленьку золоту табакерку, взяв із неї пучку табаки, тоді витер її рукавом, простяг камердинерові князя і сказав:

– Шановний друже, я знаю, що ви любите такі гарненькі дрібнички, тож візьміть цю табакерку як скромну ознаку моєї щирої прихильності до вас, на яку ви завжди можете розраховувати. Але скажіть, голубе, що там вийшло з тією дивною, незвичайною прогулянкою?

– Уклінно дякую, – відповів камердинер, ховаючи в кишеню золоту табакерку. Потім відкашлявся й повів далі: – Можу вас запевнити, ваша світлість, що наш ласкавий володар дуже налякані від тієї миті, коли її ясновельможність князівна Гедвіга невідомо чому знепритомніла. Сьогодні вони простояли, виструнчившись, біля вікна, мабуть, чи не з півгодини і так страхітливо зводили тарабанити пальцями правої руки по шибці, що вона бряжчала, бряжчала, аж поки лопнула. Але тарабанили самі гарні марші, приємні за своїм звучанням і бадьорі за своїм духом, як любив казати мій покійний зять, придворний сурмач. Ви, ваша світлість, знаєте, що мій покійний зять, придворний сурмач, був дуже вправний музикант, його до звучало так, ніби сам диявол дув у сурму, соль він виводив, мов соловейко, а що стосується самого виконання…

– Все це я знаю, – перебив балакучого камердинера гофмаршал, – все це я знаю, шановний, ваш покійний зять був чудовий придворний сурмач, але тепер скажіть мені, що робили, що казали його ясновельможність, коли перестали тарабанити марші?

– Що робили й що казали? – перепитав камердинер. – Гм! Та майже нічого. Його ясновельможність обернулися, втупили в мене вогнистий погляд, щосили смикнули за дзвінок і голосно гукнули: «Франсуа! Франсуа!» – «Я вже тут, ваша ясновельможність», – озвався я. Тоді наш ласкавий володар сердито вигукнули: «Йолопе, чого ж ти зразу не сказав! – А потім: – Вбрання для прогулянки!» Я приніс, що мені наказано. Його ясновельможність зводили надягти зелений шовковий сурдут без зірки й рушили до парку. Вони мені заборонили йти за ними, але… треба ж знати, ваша світлість, де перебувають його ясновельможність, ану ж яка біда… Одне слово, я подався за ними, тримаючись віддалік, і помітив, що ласкавий володар пішли до рибальської хатини.

– До майстра Абрагама! – вражено вигукнув гофмаршал.

– Саме так, – мовив камердинер із значущою, таємничою міною.

– До рибальської хатини, – повторив гофмаршал, – до майстра Абрагама! Його ясновельможність ніколи ще не відвідували майстра в рибальській хатині!

Запала промовиста пауза, потім гофмаршал повів далі:

– І більше його ясновельможність нічого не сказали?

– Нічогісінько, – значуще відповів камердинер. – Але, – повів далі він, хитро всміхаючись, – одне вікно рибальської хатини виходить у густі кущі, а серед них є така прогалина, звідки чути кожне слово, сказане в хатині… і можна було б…

– Якби ви, голубе, захотіли зробити це! – захоплено вигукнув гофмаршал.

– Я зроблю це, – мовив камердинер і тихенько рушив до хатини. Та тільки-но він вийшов з кущів, як мало не наскочив на князя, що саме повертався до замку. Сповнений ляку і святобливої пошани, камердинер відсахнувся назад.