Диво - Павло Архипович Загребельний
Так, певно, думали про Ярослава, та не так він думав сам про себе. Знав, що ніхто не поможе, не вірив нікому, замкнувся в своїй упертості навіть перед найближчими, бо життя навчило його, що всі люди зрештою — вороги поміж собою. Ніколи не забував першої своєї ночі з княгинею Іриною, пам’яталася йому й Шуйця, міг би перелічити отак сотні, здавалося б, людей найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося, розокремленості людської несила було подолати навіть у взаєминах чоловіка з жінкою, він змирився з цим і тепер діяв, тільки покладаючись на власні сили і на власний розсуд. Ніхто ніколи не повинен знати, що скаже князь завтра, яке слово буде мовлене ним після вже сказаного.
Ярослав дивився на митрополита, тішила його осляча впертість Феопемптова, сміявся в душі над тим, як обдурив ромея при закладанні церкви, пообіцявши йому не втручатися в здоблення внутрішні, розкошував у передчутті нової поразки цього старого, чужого, власне геть непотрібного в цій землі чоловіка.
Покликано було всіх майстрів і художників, принесли вони грецькі книги й звойці, на яких показано було, як здоблено ту та іншу церкву в Візантії, всі стояли попід стінами, сиділи тільки князь та митрополит, говорити вільно було теж лиш князеві та митрополитові, так ніби подальша доля собору залежала не від уміння й рук отих мовчазних людей, що підпирали плечима, стіни, а від мовлених наставлень і вирішень двох чоловіків у дорогому одягові.
Митрополит наставляв на князя свій вузький, мов риб’яча кістка, ніс, говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсім на тому, щоб вибалакатися; з тупою впертістю фанатика, якого довгі роки відучувано думати, бурмотів Феопемпт знов про патріарха Фотія, про його настановлення й веління, в набридливому посиланні на церковні авторитети відчувалася не так упертість митрополитова, як розгубленість; він не знав, як заповнити величезний внутрішній простір собору, його лякала незвичність і багатоманітність церкви зсередини так само, як і зокола, зготовлений до розписування звичайного храму, де все скупчується в серединній наві, візантієць погано уявляв тепер, як достосувати канонічні картини з історії Христа до отих численних притворів, до переходів, до неприродної, майже містичної рухомості внутрішнього простору спорудженої несамовитими будівничими київської церкви; водночас він не хотів поступатися бодай клаптем вільного місця, лякаючись, що непокірливий Сивоок відразу скористається з того, щоб вималювати там щось поганське.
— Церкві потрібні покірливі, — бурмотів митрополит,— покірливі, покірливі…
— А державі ще й даровиті, — докинув Ярослав, тішачись з розгубленості Феопемптової.
— В церкві святої Софії в Константинополі є напис, який читається однаково і звичайно і ззаду наперед: «Ніфон аномимата ми монан офін».— «Омийте не тільки тіло ваше, але омийтесь також від ваших гріхів». Така кругойдучість потрібна й у розписах на священні теми.
— «Ясарак ісон вєам ясак»,— раптом просунувся з-поза художників блазень Бурмака, з нахабним реготом перебиваючи митрополита.— Звучить мовби по-ромейськи, а навпаки читати: «Кася має в носі карася». Го-го!
Князь махнув рукою, наказуючи блазневі щезнути, але урочистість хвилі вже була зіпсована, митрополит застиг з роззявленим ротом, очі йому засльозилися, тепер він особливо був схожий на конаючого. «Три чисниці довіку, а за своє тримається міцно»,— подумав Ярослав.
Нарешті Феопемпт скинув з себе заціпеніння, заговорив далі. В храмах візантійських багатство мусій зіставляється гармонійно з блиском мармурів карійських, родоських, італійських, без мармурів не обійтися й тут.
— Забарно,— сказав князь,— в таку далеч возити камінь — забарно й невигідно.
— Маю вість, що вже везуть для храму дві мармурові колони.— Митрополит засовався на лавці задоволено.— Білі й високі колони везуть грецькі купці для твого храму, а ще — корсту марморяну з візерунками македонськими.
— Рано запрагли класти мене в корсту,— гмикнув Ярослав,— ще не збираюся переселитися до отця небесного, повинен пожити для його слави й міці. А щоб не пропали колони твоїх купців ромейських, то поставимо їх коло храму — так воно й буде. Всередині ж обійдемося нашим каменем та розписом.
— Не стачить мусії на весь храм — займемо лиш середину, а в боках полишимо так,— митрополит перебирав тонкими губами,— будуть голі стіни.
— Не звичен наш народ до голих стін,— заперечив Ярослав,— саме ж місце не повинне одлякувати. Святиня — це те, що людей об’єднує, збирає докупи. Як же зберемо голими стінами?
Князь звертався вже не до митрополита — слова його спрямовані були, здається, де Сивоока, мовчазного й похмурого, ще й досі вбитого невтішним горем по загибелі Ісси. Феопемпт і розгнівався, і злякався княжої неуваги, мерщій перебрав до себе нитку розмови, підкликав Міщила й двох антропосів, ті розгорнули звойці на підлозі між князем і митрополитом. Було на пергаменах здоблення константинопольської придвірної церкви Феотокос Фарос, тої самої, що освячена була патріархом Фотієм і правила за взірець кільком поколінням художників, які мали возвеличувати своєю працею бога.
В найвищій вишині підбання у великому колі виблискувало барвною мусією зображення Христа-Вседержителя, або Пантократора по-грецьки. Правою рукою Пантократор благословляє зібраний унизу люд, а в лівій тримає закриту книгу Нового завіту, яку відкриє в день страшного суду. «Небом послуговуюсь як троном, і земля — підніжжя для ніг моїх».
Пантократора підпирає небесна сторожа з чотирьох архангелів — Гавриїла, Михаїла, Рафаїла й Уріеля. Архангели одягнені в далматики, поверх них мають золоті лори. В руках у них — сфери й лабари. На лабарах тричі виписано слово «агіос», тобто — святий.
На величезній увігнутій поверхні конхи головної абсиди — зображення Марії, що молиться за рід людський. Всеславна, скора на поміч усім християнам. Вона превише небес. В ній і мудрість, і захист, вона мовби небесний град, з якого вийшов Христос на боріння й смерть за рід людський, вона — й церква земна, вона — все. А над нею — в трьох медальйонах Деісус: Марія й Іван Предтеча звертаються до Христа з молитвою за всіх сущих.
Далі йде церква земна. В простінках між вікнами барабана — апостоли, в парусах — сидячі євангелісти. Під Орантою — євхаристія. Шість апостолів з одного боку і шість з другого простують до престолу до двічі представленого Христа за причастям, Христові з обох боків престолу слугують два ангели з ріпідами в руках. Христос один раз преподає хліб («се тіло моє»), другий — чашу з вином («се кров моя»).
Іоанн Дамаскін
