Диво - Павло Архипович Загребельний
— Гаразд, робіть як знаєте, втручатися не буду,— відмахнувся князь од Міщила, готовий пристати на всі домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усіма митцями отут, на велелюдді, серед нездобленого храму, який важко було собі уявити в прийшлій красі, в розблиску, схожому на сяяння прикрас і коштовностей на шатах у митрополита, єпископів, бояр, наповнений тисячами молільників, у кадильному диму, тихому палахкотінні свічок, в багатоголоссі співу й молитов.
Митрополит, ледь ворушачи зсинілими від холоду губами, майже вмираючий, шамкотів щось коло Ярослава. Нагадував про літургійний календар, про праведників, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стін церкви з богослужінням, для чого з євангельських подій слід вибрати лиш ті, що відбиті в найбільших церковних святах Візантії, свят же таких дванадцять: благовіщення, різдво, сретення, хрещення, Преображення, воскресіння Лазаря, вхід в Єрусалим, розп’яття, сошестя в пекло, вознесіння, сошестя святого духа, успення.
Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподівався нагледіти пресвітера Ларивона. Той височів над священиками так само, як Сивоок — над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на голові теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагія, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князів погляд, покрутив заперечливо головою — мовляв, не погоджуйся з ромеєм.
— Щось має нам сказати пресвітер Ларивон,— князь намагався виказати належну поштивість до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тоді нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвітера, коли ж не захоче, то хай воно так і буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грімкий бас Ларивонів, тільки око йому сіпалося, мабуть, від того, як немилосердно калічив пресвітер грецькі слова. Але оте сіпання ока було передвісником вибуху. Так поблимує ледь помітний вогник під купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум’ям і вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвітер говорив цілком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят, ще не обійняв їх усіх ні розумом, ні серцем в усій належній складності й суті, тож не слід переобтяжувати розписи головної церкви багатоманітністю, ліпше буде спростити їх, скажімо, до трьох основних, взявши тему голгофської жертви, євхаристії й воскресіння для головної нави, а всі бокові приділи надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру і Павлу, як проповідникам християнського вчення, святому Георгію, що його ім’я прибрав собі князь Ярослав, рідним Богородиці Іоакиму й Анні, бо все, що пов’язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один приділ Георгію — покровителю ратного люду,— то інший слід тоді віддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбі з силами супротивними. Та й по духові своєму цей князь ангелів близький своїм благородством серцеві руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом ради тіла Мойсеевого, ізполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство єврейському народу, відвернув осла Валаамового від погибельної путі, оголив меч перед Ісусом Навіном, повеліваючи йому цим прикладом помогти проти ворогів, знищив у одну ніч сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів, переніс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрітався в рові лев’ячім…
І ось тут митрополит не витримав. І невідомо, чим споводована була його лють: адже Ларивон називав тільки візантійських святих, опріч того, хотів, щоб церкву розписано не в самій тільки головній наві, а й у решті приділів, бо й що ж то за святиня з голими стінами! Ще не було мови про намір Сивооків, на відміну від усіх візантійських храмів, розписати Софію ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову підозра, що недарма пресвітер так ретельно хоче заповнити весь серединний простір храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовні й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганські буйнощі незліченних бань під золотими покрівлями.
— Не буде того! — вигукнув зненацька митрополит і спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблі члени погано підкорялися; нога митрополитові лиш сіпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкі лискучі шати.— Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Відомо нам, звідки все йде. Годуєш у печері відступника. Нечисті наміри. Прокляне господь, князю!
Не звертався до пресвітера, мовби того й не було поруч, говорив тільки до князя, відразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обізнаність, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивідництва. Ярослава обіймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутніми своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:
— Святий отче, не вимагай аж надто від мого народу. Народ і так пішов на великі пожертви. Забрали в нього віру батьківську й дідівську, оголили душу. Нового бога він приймає добровільно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх ніколи так само, як ти ніколи не звикнеш до наших снігів і морозів. Пресвітер Ларивон, здається мені, мовить до діла.
— Не віддам господа нашого в руки поганинам! — уперто пробурмотів митрополит.
— Знай, святий отче, також і те,— підійшов упритул до нього Ярослав, щоб ніхто більше не чув його слів,— що коли вже народ наш і змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не піде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе відвезти до твоїх палат, бо замерзнеш від нашого холоду, а я не хочу брати гріха собі на душу!
Це сказавши, князь пішов з собору.
