Диво - Павло Архипович Загребельний
— Але ж, майне герен! — встигнув вигукнути навздогін Вассеркампф.— Я не все… — Автоматичні двері нечутно зачинилися за відвідувачами.
РІК 1032. КИЇВ
Аще бо поищеши в книгах мудрости
прилежно, то обрящеши велику ползу души своей.
Літопис Нестора
Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища.
А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм для упокорення й ув’язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вище й вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув’язі, з нічого випарувати небачене, з сум’яття народити гармонійність. Камінь і заправу носили на барках. Дерев’яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченним тисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев’яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якого перед тим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби.
Так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано па повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки, осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою. Візантія самим тільки своїм існуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й могутню землю. В світі не може існувати тільки одна велика держава, потрібне суперництво, потрібне взаємне побоювання, постійна пересторога, інакше-бо — кінець людству. Хіба ж історія не дає свідчень? В часи Александра Македонського світ перебував на грані цілковитого підкорення, а отже, й знищення в рабстві, тільки простори Індії поглинули й розпорошили всемогутнє військо Александрове, і так протривав світ далі. Римські легіони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врешті об дикі орди германців, і вже Візантія виникла на краю Римської імперії, мов її уламок, і водночас — суперниця похмурого Риму. Але як тільки виникла, так і породила собі на противагу нові держави: то агарян, то персів, то болгар, то германців, то, нарешті, державу Руську, яка виросла в суперника найгрізнішого і, здається, нездоланного, бо імператори візантійські й не пробували посилати своїх військ у цю велику й загадкову країну, боялися її нескінченності, її холоднеч, її багатолюддя. Навіть Василій Македонянин не зважився виступити проти Русі, хоч, здавалося, міг би скористатися з послаблень, які виникли в час суперництва Володимирових синів.
Імператор Костянтин був для Ярослава суперником незначним. Однак діяв Ярослав обережно, пішов навіть на те, щоб узалежнитися від Константинополя ще більше, ніж його покійний отець, бо Київському князеві треба було утвердитися, перш ніж вступати в справжнє суперництво з ромеями. А ще вважав він: перед тим як виступати проти когось, слід перебрати від нього все, чим той тримається, чим славен і великий, простіше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодіти нею самому і вже тоді кинутися на ворога. Прийнявши в Києві митрополита грецького і впустивши в руські церкви поряд з відправами болгарськими, як то велося від князя Володимира, також відправи на мові грецькій, Ярослав тим самим відновив у народі стару ворожнечу проти греків. Гадали ромейські імператори, що, нав’язавши руським свого бога, заволодіють вони не самими душами цього великого народу, а й цілою державою; насправді ж вийшло так, що князь Володимир, а за ним і Ярослав охоче прийняли цього бога не для упокорення ромеям, а тільки тому, що давав вій силу і славу іншим племенам і народам, відкривав навстіж двері до цілого світу,— отож сподівалися й вони заявити про себе світові голосам цього бога, не шкодуючи сили для спорудження храмів на його честь, пішли навіть на великі пожертви, а ще більші злочини супроти дідизни. Іноді страшно ставало Ярославові, як думав він про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в образі тих дівчат, що прощаються з своїм дівуванням. Розплітають місячної ночі десь над озером або річкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в довгих білих сорочках, предивні й пречудові, мов з передвіку, сумно співають:
Ой минуло,
Ой минулося Красне літечко,
Не повернеться.
А йде осінь Жовтолистая,
Нема квіток —
Самі ягідки,
Самі ягоди Та все круглії…
Може, в піснях і віруваннях давньої Русі ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну
