Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Одне слово, я вжив усіх заходів, щоб зберегти своє рухоме майно й підтримати порядок на плантації. Коли б я виявив хоч половину такої мудрої обачності щодо своєї власної користі, коли б я так само яскраво уявляв те, що я повинен і чого не повинен робити, я, певне, не кинув би цього вдало розпочатого діла, не знехтував би такими сприятливими перспективами і не пустився б у море з його повсякчасними небезпеками, не кажучи вже про те, що в мене були особливі підстави сподіватись усякого лиха від майбутньої подорожі.
Та на мене натиснули, і я сліпо скорився велінням своєї фантазії, а не розуму. Отже, корабель був споряджений, навантажений відповідними товарами, і все було влаштовано за взаємною угодою учасників подорожі. Лихої години, 1 вересня 1659 року, я вступив на корабель. Це було того самого дня, якого я, вісім років тому, втік від батька та матері в Гулль, того дня, коли я повстав проти батьківської волі і так безглуздо розпорядився своєю долею.
Наше судно мало щось із сто двадцять тонн місткості. На ньому було шість гармат і чотирнадцять чоловік екіпажу, не рахуючи капітана, юнги та мене. Важкого вантажу у нас не було, бо весь вантаж складався з різних дрібних виробів, годящих для торгівлі з неграми — намисто, шматочки скла, черепашки та всякі дрібнички, а особливо маленькі дзеркала, ножі, ножиці, сокири тощо.
Того ж самого дня, коли я вступив на корабель, ми розпустили паруси й попливли вдовж побережжя, гадаючи повернути до африканського берега, коли досягнемо десятого або дванадцятого градуса північної широти. Такий був тоді звичайний курс кораблів. Весь час, поки ми держались наших берегів, до самого рогу Святого Августіна, стояла гарна година, тільки було дуже жарко. Від рогу Святого Августіна[23] ми повернули у відкрите чисте море і скоро перестали бачити землю. Ми йшли приблизно на острів Фернандо-де-Норонья[24], тобто на північно-північний схід, залишаючи острів на сході. Тримаючись цього курсу, ми перейшли екватор десь на дванадцятий день і, за нашими останніми спостереженнями, були вже на 7°22’ північної широти, коли несподівано налетів на нас міцний торнадо, чи то ураган. Він знявся на південному сході, потім пішов назад і нарешті задув з такою страшною силою, що протягом дванадцяти днів ми тільки носились за вітром і, пустившись напризволяще, пливли туди, куди нас гнала люта стихія. Нема чого й казати, що протягом цих дванадцяти діб я щодня сподівався смерті, і ніхто на кораблі не надіявся врятувати свого життя.
Та мучив нас не тільки жах перед бурею. Один чоловік помер від морської пропасниці, а ще одного та юнгу змило в море. На дванадцятий день шторм почав стихати, і капітан проробив якомога точніші виміри, причому виявилось, що ми були приблизно під одинадцятим градусом північної широти, але нас віднесло на двадцять два градуси на захід від рогу Святого Августіна. Ми були тепер недалеко від берегів Гвіани або північної частини Бразилії, за рікою Амазонкою, коло річки Оріноко, або, як її звуть звичайно, Великої Ріки. Капітан порадився зі мною, якого курсу держатись; а оскільки судно почало протікати й навряд чи було придатне для далекого плавання, він гадав, що краще буде повернути назад до берегів Бразилії.
Але я рішуче запротестував. Нарешті, розглянувши карти берегів Америки, ми побачили, що аж до Караїбських островів[25] ми не зустрінемо ніякої залюдненої країни, де можна було б знайти допомогу, і тому вирішили держати на Барбадос[26], до якого, за нашими розрахунками, можна було добратись приблизно за п’ятнадцять днів, бо нам довелося б трохи збочити, щоб не потрапити в течію Мексиканської затоки. Отже, ні наш корабель, ні ми самі не могли пливти до берегів Африки без певної допомоги.
З такою думкою ми змінили курс і почали посуватись далі на північно-західний захід. Ми мали на думці добратись до котрогось із наших англійських островів і дістати там допомогу. Але доля вирішила інакше: коли ми досягли 12°18’ північної широти, на нас налетів другий шторм, який так само навально погнав нас на захід і відніс так далеко від торговельних шляхів, що, якби ми й урятували своє життя від моря, то потрапили б на їжу людожерам, бо вернутись на батьківщину не було надії.
Під ту лиху годину, вранці, коли вітер усе ще лютував, один із наших матросів крикнув: «Земля!», і не встигли ми вибігти з каюти, щоб довідатись, де ми, як наш корабель сів на мілину. Він відразу спинився, і вода ринула на палубу з такою силою, що ми подумали, що зразу всі загинемо, і побігли мерщій до закритих приміщень, шукаючи там захисту від морського шумовиння та бризок.
Важко тому, хто ніколи не був у такому становищі, змалювати або уявити собі, як остовпіли ми в тих обставинах. Ми не знали, де ми; до якої землі нас прибило; острів це чи материк; заселений він чи ні. Хоч буря лютувала трохи менше, ніж раніше, ми не надіялись, що наше судно продержиться навіть кілька хвилин, не розбившись ущент, якщо тільки вітер якимсь дивом не зміниться. Одне слово, ми сиділи, поглядаючи один на одного й кожної хвилини чекаючи смерті. Кожен готувався перейти до іншого світу, бо в цьому світі нам було мало або й зовсім не було чого робити. Втішало нас тільки те, що, всупереч нашим сподіванням, судно ще не розбилось, і що капітан сказав нам, ніби вітер починав стихати.
Хоч нам і здавалось, що вітер стихає, але корабель настільки вгруз у пісок, що не було надії зрушити його з місця. У цьому безпорадному становищі нам лишалось тільки спробувати врятувати своє життя хоч будь-якою ціною. У нас була шлюпка, що
