Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська

Передумую цілу його істоту, почавши від поодиноких поглядів його, аж до його характеру, до його натури. Раз сказав він:

«Мені закидують, що я не постійний; це може бути, але в двох речах я консеквентний[48], а то — в ненависті до ворогів мого народу, і в ненависті до тих, котрі мене вразять свідомо. Гай, гай, який я тоді консеквентний! Ви не повірили б».

А в любові чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоюється сам любов'ю! Ні, я остануся вже на ціле життя царівна його, прегарна русалка його! Я це відчуваю. Він же діб'ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як він буде жити, з чого жити?. Він ненавидить тітку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що він лихвар, поганий, скупий чоловік; про те натякнула мені панна Марія сама в одній гіркій хвилині. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить «в домі», в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім, у кого хоче, він не має нічого проти того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!

Але я вірю в Орядина, в його здатність, в його волю, і тому успокоююся. Молилась я рідко досі, але за його буду молитися. На горі, в тихій глибині лісу буду молитися. «Над сиротою бог з калитою», — так бабуня казала!

* * *

(Дев'ять місяців пізніше).

Гу! Як мене переняло холодом! Гріюся і не можу розігрітися. Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, боже! — і аж нині дізналась я о тім всім!.

Перед п'ятьма місяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його гроші. Благав на чім світ стоїть. Писав, що мліє з голоду, що лекцій, на котрі числив із певністю, не може дістати, а товариші, що спомагали його дотепер, бідні, і він не може приймати від них нічого, давиться їх данинами. І много, много такого! А Маєвський відписав йому на те, що коли медведеві діється добре, то нехай не йде на лід гуляти. Що він йому ніколи хліба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсігди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що останеться таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для його. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дідом оставлений гріш має бути на випадок хороби або іншого нещастя. Дід його бажав собі також, щоб він вступив на теологію, в їх родині були з роду в рід самі священики. Він, такий сирота, повинен придержуватися традиції і звичаїв родинних і, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологію, бо час уходить і не вертається. Це він пише йому зі щирого батьківського серця і яко старий досвідчений чоловік, котрий вміє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем.

П'ять місяців пізніше, значить тепер, писав знов.

Сивіє, каже, з гризоти та впосліднє просить о свої гроші. Йому ведеться просто, як «собаці». «Не пішлете мені моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменіться, коли не хочете мати людської душі на сумлінні. Не пхайте мене в погань і не забувайте, що викликає нужда в людськім серці!»

А він, Маєвський?

— Отже, судові хоче віддати мене мій «син», — казав. — І діждався я з бідної, на сміх полишеної сиротини на старі літа підпори! — І розсміявся гірко. — Га! Нехай віддає; це вже наслідки нинішньої модної філософії; і я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має він свідків на це, як мені дід його передав гроші? Які гроші? Скільки їх було? І що він, дід його, справді передавав мені їх? І під якою умовою? Врешті, кілько разів казав я йому, що та дрібниця, яка осталась йому по дідові, лежить ось тут у домі, що не пропаде! Досі він і не питався про те докладно, що властиво осталось йому від його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось інше, — казав дальше. — То пахне чимось іншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собі й є незначний і простий чоловік, але останнього кусника хліба не зречуся через його! В мене є і своя дитина! Нині-завтра я замкну очі, і хто тоді стане про неї дбати? Мені би вже й не ходило о тих бідолашних кілька ринських, але мені ходить о те, щоб його чортівську зухвалість зломити. Зі своєю загорілістю він заженеться в нещастя. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професоре, душу тих принципів? Вона ось в тих немногих словах: «Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!» Зрозуміли, куди стежка в горах? Але най-но (шепотів злобно), я заграю йому іншої пісеньки! Заграю її, лише най ще трошки зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тоді не ручу за себе!.

І пішов. Ще дзвенить мені його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досі, як тріснув сінними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!. Ісусе Христе!

Таким самим солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає в них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лісі.

Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всі висувки свого комоду, всі пуделка в ній. Думала найти хоч щось, на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продірявлених монет, які дістала раз від бабуні.

Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.

Що діяти?

Передумую раз у раз те, що почула.

— Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає! — радив вуйко щиро.

— І побачили б ви його, якби я післав гроші на дорогу! — сміявся надлісничий. — Поверне він сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду