Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська

Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.

Чи я плакала?

Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, люб'ячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом — боже! — і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей.

Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу — і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!

Але він був мов оп'янілий.

Обвивши мій стан рукою, впився своїми гарячими очима в мій вид.

— Пожди ще, русалко! — шептав пристрасно. — Ще хвилину, одну-одніську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досі не любив ще ніколи. Ти також ні? Скажи, пташко, ти також ні?

— І я ні, досі ні!

— Так любімося! — шептав він.

Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе. — Нехай, — казав, — насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив. і — на довгий, довгий час! Завтра я від'їжджаю!

— О боже! Це не може бути!

— І я би не хотів.

— Так останься!

— Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!

— Тепер, Орядин?

— Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов'ю!

Я сиділа в фотелю, байдужна на голосне сусідство, і слухала з широко створеними гарячими очима уважно його слів. Він також, окрім мене, не бачив нікого. Сидів близько мене і говорив упівголос, що не бачив ніколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилі, коли побачив мене, і що не забуде мене ніколи. Він не знав, що моє положення таке безвідрадне, що моє окруження таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зветься моєю тіткою; він задавив би її, ту мегеру, ту препогану жінку! Ні, нема на цілім світі гидшого з'явиська, як жінка без чуття, без тонкості, з сухими, чисто практичними поглядами. А я, прегарна русалка його, царівна його, з сумлінням, «ніжним, мов павутина», я виростала під її безпосередньою опікою і доглядом і мала годуватися її любов'ю! Нехай я стопчу ту «любов» і нехай ані не корюся, не піддаюся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це чую? Лиш (він усміхнувся гарно), лиш його!. А я подала йому руку.

— Будучність наша, — мовив з сяючими очима, — і коли вже діб'юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб'юся! Вже який я «непостійний і віроломний», але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!

Справді, я хотіла, бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[46] забратися звідси, діждатися «полудня». Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, його істотою, кождим його словом і духом, що — як те море з берегів, так виступила з себе.

— Коби лише скорше, Орядин! — заговорила я, вп'яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). — Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, — шептала я в поспіху, — що ти не можеш в тій хвилі мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув досі ніколи в житті. О Орядин! — і розсміялася з якогось щастя. — Я тебе дуже люблю! — Його рука звисала з поруччя крісла, ніжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликій, розкішній радості з рукою бабуниною, і притисла її бурливо до себе. — Як ти будеш вже у цілі, тоді ти прибудеш! О, яка я горда!. Але я твоя царівна. не правда ж? Твоя, Орядин! — І знов сміялася, мов та пустотлива дитина.

— Моя! І як то дивно, дивно, що ми досі не зналися!

— А тепер нараз так добре пізналися! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке життя прегарне!

— А я, — що любов така могуча сила!

— Ми якраз шість разів бачилися, а нині. подумай лише! — І веселий, майже свавільний усміх завмер на моїх устах, слова урвалися. На порозі нашої кімнати появилися дві статі: Лена з ще одною дамою. Обидві підходили до нас. Стара дама прижмурила очі, ніби не розпізнавала мене добре, а опісля звернулися її очі на його. Лена несла голову на тітчин лад.

— Де моя мантилька? — кликнула грубо. — Дай її тут і ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!

Зі мною враз піднявся й Орядин, і я глянула на його. На його устах грала лиха усмішка, а очі його спинилися ворожо на розігрітім лиці моєї кузинки.

— Таки зараз мусить іти панна Верковичівна? — спитав з нетаєним насміхом.

— Повіз чекає!

— Ага, повіз!

Мов підтята одним замахом, мов зів'яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кілька годин, від'їде він! Моє щастя скінчилося! Мовчки подала я йому руку, а він стиснув її так само мовчки. В нього горіли очі, а я чула, як зі мною заходила зміна. Справді, моє щастя скінчилося! Опісля розсталися ми. Як уві сні, оглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місці, не звертаючи з мене очей. О, того погляду я ніколи не забуду! Шалена розпука пірвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нім остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я — його царівна!.

III

Від'їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі. його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію, і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним! Ні, кривавими слізьми ридала би за ним!

Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу