Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

в руках суверена була зовсім не алебарда, а бойова литовська сокира з дубовим держалном, викована ковалями каштеляна з чорної криці й правильно примовлена чаклунами з Меречу. Один за одним наносив Сигізмунд ураження ошелешеному дикові, не підпускаючи його до рятівного лазу між корінням старих дубів. Відтак король дочекався, коли на лісовій стежині з’явиться сіра кобила Барбари, вкрита червоно-синьою накидкою з гербовими «трубами», крикнув гасло на честь володарки свого серця й завдав вепреві смертельного удару. Звір хитнувся, рикнув й впав під копита сірої кобили. Прекрасна вдова посміхнулась герою і витерла вепреву кров з його обличчя дорогоцінним гентським мереживом. Мисливці два тижні підіймали чари з зубрівкою, пивом та медовицею, святкуючи королівський удар, а волохатим панциром й головою звіра прикрасили бенкетну залу у Віленській Верхній цитаделі.

Відчувши, що вітер фортуни надимає їхні вітрила, до короля наблизились родичі Барбари з Радзивілів: брат Микола Рудий та кузен Микола Чорний. Вони гаряче підтримали бажання короля стати не титулярним, а справжнім Великим князем Литовським, зміцнити унію поміж Литвою і Польщею. Вже через місяць після рокової зустрічі на бенкеті Сигізмунд розпочав будівництво королівської резиденції у Вільно (Нижньому замку), зв’язаної з палацом Барбари підземною галереєю з гротами й обличкованими гранітом альковами, де закохані ховались від пристритів та шпигунів королеви-матері Бони Сфорца.

Пристрасть короля зростала з кожним тижнем. Здавалось, він й доби не може прожити без того, щоби усамітнитись з прекрасною Радзивілівною. Барбара супроводжувала його у морському поході, сиділа недалеко від монарха на державних нарадах і шляхетських сеймах. Вони мандрували верхи і в каретах, разом молились в соборах і читали дипломатичну переписку. І двір і посли іноземних держав і прості посполиті розуміли, що все йде до появи у стольному Кракові королеви-литовки. Імператор підсміювався, чеський король намагався бути корисним, а в Москві і Стамбулі не чекали нічого доброго.

Династичні і політичні плани Бони Сфорца також не передбачали цього кохання. Вона планувала зміцнити занепадаючу династію Ягелонів шлюбами з європейськими принцесами. Із зростаючою тривогою стара італійка, чий рід вівся від гордих сенаторів Стародавнього Риму, читала звіти шпигунів й зовсім впала у відчай, коли в липні 1547 року їй повідомили про таємне вінчання її сина з «литовською відьмою», як називала Бона ненависну Радзивілівну. Настав час рішучих дій.

Стара королева заручилась підтримкою канцлера, Вавельського двору, шляхетських сеймів й навіть папи й почала політичний наступ на сина. Агенти Бони підбурювали коронну шляхту, ворохобили князів Церкви. За два місяці Польщу охопила антилитовська істерія. Навіть у придорожних трактирах п’яна босота кричала і присягала, що не допустить «лісовичку» до трону Болеславів і Казимирів.

Сигізмунд прийняв виклик. Король і великий князь сховав вагітну дружину у Дубинках (її родовому маєтку) та рушив військом на шляхетську опозицію. Він проявив залізну волю і довів, що в ньому таки тече кров істинних волостелинів, змішана з дикої крові Ягелонів і древньої впертої крові Сфорца. Він брав в облогу міста, замки і монастирі, розганяв сейми і схиляв до покори магнатів, золотом і залізом змушував своєвільних поважати монарший вибір. Його посли при імператорському дворі роздавали щедрі подарунки, а на римських площах з’явились перехожі ченці, які провіщали Вічному місту навалу з півночі. В єврейських і вірменських трактирах завсідникам щедро підливали медвяних настоянок і шепотіли: «Стара Бона зовсім збожеволіла. Її спостигла родова кара вбивць та присягопорушників».

Завсідники кивали обважнілими головами і погоджувались. Так-так, ця італійка привезла до благословенної Польщі гріхи своїх проклятих пращурів.

Боротьба не обійшлась без втрат. В Дубинках у Барбари стався викидень. Колись безтурботна валькірія полювань і завсідниця маскарадів (на яких полюбляла з’являтись в костюмах Діани і Клеопатри) прийняла суворі правила бернардинок й проводила дні та ночі в моліннях за перемогу чоловіка. Така набожність була не зайвою. Вся Литва пліткувала про магічні напади на молоду королеву. В її родовому замку впала стеля, ледь не вбивши праправнучку волхвів, та й викидень був підозрілим. У Кракові в ці місяці впіймали чорного чаклуна, який під тортурами зізнався, що роками насилав демонів на «кляту литовку». Ніхто із тямущих не сумнівався, що чаклуна найняли люди невгамовної Бони.

Єпископ Альбрехт, що знався на церковній магії, прислав Барбарі двох ченців-бенедиктинців, досвідчених у відбитті чаклунських нападів, та могутні й надзвичайно рідкісні обереги з мощами святих Роха, Атаназія Римського та Гумберта з Оленем. Ченців поселили неподалік від апартаментів королеви, вони вдень і вночі молились, відвертаючи від монаршої плоті чорні енергії проклять, волхвувань і пристритів. Над лісовим замком проносились снігові вихори і тіні густішали у дібровах, але не гаснув вогонь у велетенських замкових коминах і не слабшала молитва у келії бенедиктинців.

Тривога у королівських листах поступово блякнула. Добрі вісті примножились. Виснажливе трирічне протистояння суверена з половиною держави закінчилось перемогою кохання. Сьомого грудня 1550 року, у двадцять вісім років, Барбара Радзивіл була урочисто, зі всіма належними церемоніями та присягами, коронована у Кракові. Підкуплені поблажливо всміхались, примушені зціпили зуби і шепотіли прокльони.

Єзуїти ретельно приховували свою стурбованість. Для них Литва залишалась напівязичницьким краєм, де варто ксьондзові лише відвернутись, як люди біжуть за оберегами і зіллями до лісових відьом. Нова королева відзначалась щирою набожністю, але серед її родичів були й такі, що тримали в дальніх кімнатах замків старих жіночок з мідними казанками. Та й послідовники Лютера у володіннях Радзивілів почувались набагато спокійніше за своїх одновірців у Кракові і Варшаві. Єзуїти радились і посилали детальні звіти до Риму. Можливо, хтось із них – радше за все, з італійців за походженням – отримав аудієнцію у старої Бони, але хроніки Литви і Польщі не зберегли таких подробиць. Відомо лише, що в Ломбардії перед Різдвом п’ятдесятого року було вбито одного із довірених людей Сфорца, що віз на південь важливу кореспонденцію. Папери щезли, а випадок списали на торборізів.

Тим часом Микола Чорний Радзивіл, за протекцією новоспеченого коронованого родича, отримав від Карла Габсбурга княжий титул. Сигізмунд невдовзі підтвердив рішення імператора, затвердивши за князями Радзивілами володіння Бірж, Дубинки, Олику й Несвіж. Брати Барбари стали наймогутнішими магнатами держави, стаючи на один щабель з Любомирськими, Заславськими та Сапегами. Фактично Литва знову отримала національну династію, здатну захищати її інтереси в Речі Посполитій.

Проте краківський тріумф краси і кохання тривав недовго. Образливо недовго. Вже в березні 1551 року молода королева захворіла. Сигізмунд виписав з Італії та Німеччини найкращих ескулапів. Але настоянки й мазі медиків були безсилими. Барбара опухла, її лихоманило. Коли нещасна впадала в недовге забуття, жахливі потвори обступали її ложе, змушуючи