Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

На вершині «анху» опинилась четвірка пентаклів з гаслом «Надзвичайна обережність», на ліву сторону вийшла холодна карта. Вона, як і завжди, була з Старших Арканів – Імператор (гасло – «Структура»). На праву вийшов суворий король пентаклів з гаслом «Реальний погляд на речі», в основу петлі лягла четвірка жезлів (гасло – «Відкритість»), а на «поперечину» єгипетського хреста випали десятка пентаклів з гаслом «Заможність» і порожня карта. Унизу, в основі, опинилась трійка пентаклів з гаслом «Майстерність».

– В тебе вийшло щось таке… буржуазне, – визначила Sаня й хитро прижмурилась на пломінчик свічки.

– Яким це боком?

– Чотири карти з семи – пентаклі.

– І що з того?

– Пентаклі – це ж монетки, знаки заможності.

– Монетки мої друзі. Все ж таки я син нумізмата, – нагадав Ярковський. Пальці лівої руки щойно впіймали вектор холоду, він закрив очі й дозволив крихітному крижаному торнадо втягнути в себе спочатку пальці, відтак руку й все тіло. До горла підступила нудота, він відкрив очі. Темрява, ще темрява. Рухливі вогники у рухливій темряві. Лілово-червоні, хаотично блукаючі вогники. Десь попереду, у довгому, закрученому хоботі мороку, виникло вороже напруження – там причаїлись Стражі. Ярковський зупинив обертання вирви. Досягати глибинних порогів у його плани не входило. З Таро можна працювати, не перетинаючи кордону світів. Він візуалізував Імператора. Сріблястий графічний контур старого монарха на троні. Вогники миттєво розбіглись контуром. Четвірка лілових скупчилась на лівому, четвірка бузково-червоних – на правому поруччі трону. Відтак контур почав розпливатись, його лінії сплутались, зніяковіли, заблукали й раптом зібрались у три стрункі п’ятикутні зірки – пентаклі. Вогники розлетілись їхніми променями, всілись на гострі ріжки, тривожно замерехтіли.

– Будь обережним, – прошелестів далекий голос Sані, – карти вібрують.

Одночасно з її голосом до темряви промкнулось жовтувате, розбите призмою на промені-віяла, свічкове гало. Вогники на мить склались в ромбічний аркан, відтак стрибнули від Ярковського до мороку. Невдоволено блимнули. Позгасали. Він рішуче прикусив губу, біль миттєво телепортував внутрішнього Ярковського до кімнати, призми і Sані. Холод сповз з рук, залишаючи тихе й, навіть, приємне свербіння під шкірою.

– Верхня карта нічого не радить, – сказав Ярковський, мружачись на нестерпно яскравий пломінчик. – Верхня карта віддзеркалює мій настрій. Тільки настрій, нічого більше, – він повернув четвірку пентаклів «сорочкою» догори. – Найважливіший в цьому розкладі, мала, це Імператор. Єдина карта з Старших Арканів. Подивись на його трон, – Ярковський підсунув карту ближче до світла. – Бачиш, там баранячі голови на підруччях. Аркан «Імператор» астрологічно відповідає знаку овна. Арамейською овен – «талег», цифрова основа цього слова – сорок чотири, дві четвірки. Одночасно з Імператором випало ще дві четвірки – жезлів і пентаклів. Це важливо.

– І що означають всі ці четвірки? – Sаня двома пальцями підхопила Імператора, піднесла його до пірамідки. – Дозвіл? Заборону?

– Правильність обраного шляху. Але не все так просто.

– …? – Брови дівчини склались в «дашок».

– Друга ключова карта – трійка пентаклів. Це вимога.

– Чого?

– Професіоналізму. Таро попереджає, що я ще не готовий досліджувати теплі речі типу цього браслету.

– Але ж шлях правильний.

– Шлях правильний, так… Проте в мандрівника тремтячі ноги і м’який посох.

– М’який посох? – перепитала Sаня. – Вперше чую таку метафору… Чи то алегорію, я їх завжди плутаю.

– Відсутність зрілості, – пояснив метафору Ярковський.

– Великий Ярковський здався, – дівчина обережно поклала карту Імператора на призму. – Великий Ярковський здувся.

– Малий Ярковський, – він склав карти, промовив Ім’я Воротаря [17], задув свічку. – Дрібонький, миршавий, ледь помітний Ярковський, – взяв до рук призму, подивився крізь неї на Sаню. – Але цей дрібонький, худенький Ярковський має план. Доки пан Осинський не розродився кришталевою кулею, ми з тобою навідаємо одного з фігурантів.

– Чекай, я сама здогадаюсь котрого.

– Здогадуйся, – погодився син нумізмата. – В тебе є три спроби.

– Ципорин.

– Не вгадала. Спроба номер два.

– Пшеладовська.

– Знов не вгадала. В тебе останній шанс.

– Чекай-чекай, я подумаю… – На чолі дівчини зібрались лінії і петлі дрібних зморшок. Як не дивно, ці лабіринти напруги пасували її обличчю. Вона все більш подобалась Ярковському.

– Думай, – сказав він.

– Кімі, – хвилини за три припустила Sаня.

– Не вгадала. Я маю право на бажання.

– В тебе є бажання?

– Бажаю, щоби ти лишилась на вечерю, – і вже передчуваючи її відповідь, він поспішив додати: – В мене є добре вино.

– Не сьогодні.

– Упс… Можна спитати: чому?

– Зачекаю, поки твій посох… потвердішає.

[№ 19 – Федір Андрійович Бусурманко, письменник-фантаст, поет, лауреат премії «Золотий Дракон», 56 років]

– А ти правий був, що всі творчі люди прибацані, – заявила Sаня, обережно обходячи чергову калюжу. – Це ж треба жити в такій конченій дупі.

Вони вже півгодини пробирались заплутаними вуличками дачного кооперативу. З неба падав теплий нудний дощ. Навколо підносились паркани. Номери будиночків рясніли додатковими літерами і числами через риску. Навігатор також запутався, кожного разу показуючи новий напрям.

– Тут куди не підеш, усюди вулиця Липова, – сказала Sаня і пчихнула. – Мля, я вже вся мокра. Ця твоя парасолька до одного місця.

– І жодної липи, – озирнувся навколо Ярковський. – Самі лише тополі.

Цієї миті з його кишені звуками «Каліфорнії» озвався сотовий. Ярковський ледве видобув його з-під набряклої водою плащівки. Цапнув телефон за джойстік, привітався, послухав, подякував, вимкнув.

– Маємо координати Кімі, – повідомив він.

– Й де вона?

– В Ужгороді. Вийшла там заміж.

– Це в Карпатах?

– В Закарпатті. Обласний центр.

– Дивно, – знизала мокрими плечима дівчина. – Я думала, що незакомплексовані юні модельки виходять лише за іноземців або київських бізнюків. Вона ж з цілим графом тусувала, а тепер… обласний центр? Тут щось не те, Ярковський. Тут щось підозріле.

– Ужгород – майже Європа. Там до кордону з Євросоюзом кілька кілометрів. На деяких вулицях вмикається роумінг.

– А звідки інфа про Ужгород? Мурчик-гламурчик?

Він колись сам познайомив Sаню з Мурою, своєю колишньою, а тепер дружиною генерала податкової поліції. Sаня знала: якщо треба пробити чиюсь адресу, номер автівки або мутну ситуацію, Мура йому не відмовить.

«Вірніше, генерал не відмовить Мурі», – сам себе виправив Ярковський. Відтак кивнув.

– Як вона там? – поцікавилась Sаня.

– Все в шоколаді. Вона ж молода генеральша.

– Але й тебе не забуває.

– Лише в ділових та філософських питаннях, – він стряхнув воду з парасольки.

– Чого так?

– Така наша доля.

– Сумуєш за нею?

– Вже ні, – збрехав Ярковський й кивнув на одноповерхову споруду під шифером. – Здається, отут і