Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– Давайте я зайду до вас, – запропонував Ярковський. – Не відчуваю потреби задовільняти цікавість ваших сусідів.

– У нас не прибрано.

– А я й не розраховував на світській раут.

– Тоді будемо на кухні.

– Як скажете, – знизав плечима Ярковський, а сам подумав: «Шкода, що Sаня застрайкувала».

Коридор і кухня в квартирі Костиків були завішані саморобними полицями, щільно заставленими книгами, іконами, сувенірними статуетками, химерними пляшками, теракотовими півниками, бляшаними коробками з-під чаю, філіжанками та іншим посудом. Там, де між полицями прозирали стіни, на них порозвішували декоративні тарілки, малюнки на картоні та керамічні риби з німецькими написами на глянсовій лусці. Ярковський припустив, що вся ця настінна обвіска має прикрити дірки у вицвілих шпалерах. Квартира, як на його смак, потребувала серйозного ремонту.

Її огрядний господар не без проблем втиснувся між кухонним столом і габаритним холодильником, відтак показав гостеві на вільний табурет:

– Прошу, сідайте.

Ярковський подякував, обережно присів, намагаючись не вдаритись головою об поличку з крашанками та глиняними чайниками й не зачепити штанами цвях, що стирчав з табурету.

– Каву будете?

– Дякую, – відмовився Ярковський, встигнувши зауважити жирні плями на боках антикварного кавника. – Я, Данило Кімович, прийшов до вас по справі отруєння у салоні Вержо.

– Ви що, знущаєтесь? – верескнув рудобородий, обличчя-сонях вкрилось червоними плямами. – Скільки можна! Ми намагаємось все це забути, а ви…

– Мова йде, як мінімум, про потрійне вбивство.

– Мова йде, йде і йде вже більше року. Чотирнадцять… навіть більше місяців! Тільки-тільки Мар’яна з лікарні вийшла, лише все трохи заспокоїлось, а тут ви зі своїм Осинським… Знову те саме. Знову лізете зі своїми розпитуваннями. Залиште нас у спокої, я вас прошу.

– Я не буду вас ні про що розпитувати. Мені потрібні конкретні речі.

– Які ще речі?

– Примірник реферату, який читала Варвара Радзивіл, й щось з біжутерії вашої дружини, яка була на ній того дня.

– Біжутерія? Навіщо вам її біжутерія?

– Це, Данило Кімович, не моя особиста примха, це уклінне прохання Миколи Григоровича.

– Прохання Миколи Григоровича? – Очі Костика вперлись в Ярковського двома таранчиками. – Йому все не йметься. Він вже всіх купив, всім заплатив, всі йому все доповіли та пояснили. Що йому ще треба? Біжутерія Мар’яни? – товсті губи видали непристойний звук. – Ідіотизм!

– Ви ж знаєте, що розслідувння зайшло в глухий кут і…

– У глухий кут зайшло? – Рудобородий засміявся; вийшло це в нього своєрідно: хрипко і булькотливо. – У який такий глухий кут, про що ви, шановний? Всі знають, чому вбивць неможливо впіймати. Всі знають, хто й навіщо вбив Пелагею. А всі решта, разом з Мар’яною, попали під роздачу. Просто попали. Не пощастило. Крапка. Побічні об’єкти при ліквідації.

– Ви вважаєте, що єдиною ціллю отруювача була Пелагея Вержо?

– Та припиніть вже, – махнув рукою Костик. – Ще скажіть, що Осинський нічого не знає. Що він не знав, на кому одружився, не збирав інформації про жінчину родину. Що його не попереджали. Все ваш Микола Григорович знав, все-все. Але ж він хотів одружитись на доньці адмірала. Йому ж так свербило долучити свої плебейські капітали до імперської величі. Ну от і має тепер: і велич, і домашній музей з адміральським мундиром, і сімейну трагедію, оповиту таємницями, легендами і недомовками. Джентльментський набір.

– Даня правий, – проспівав за спиною Ярковського знайомий низький голос. – Осинський не міг не знати. Все було визначено наперед.

– Наперед? – Ярковський озирнувся.

В дверях кухні стояла Маріанна Костик у легкому халатику, що ледве прикривав їй коліна. На лівій щиколотці загадково мерехтіли камінці ножного браслету. Голову вона, наче чалмою, оповила махровим рушником. До кухні, разом з її контральто, впливли вологі аромати ванни.

– Це моя дружина, – повідомив рудобородий.

– Ми, здається, знайомі, – підвівся Ярковський. – Доброго дня, Маріанно Іванівно.

– Доброго дня, Олександре, – примружилась жінка й подивилась на табурет. – Даня, я ж казала тобі: ніколи не давай гостям цю розвалюху. Там цвях стирчить, – пояснила вона й кинула виразний погляд на штани Ярковського:

– Ви не зачепились?

– Уникнув, – відповів той. – Несіть молоток, я миттю все виправлю.

– Той цвях скільки не забивай, він все одно вилазить, – буркнув рудобородий. Ярковському здалось, що з появою дружини скептичний настрій літератора остаточно визрів. Не встаючи з табурету, Костик відкрив холодильник, вийняв звідти наповнену на дві третини «полторачку» і налив до стакану пива.

– Просто в тебе руки не звідти ростуть, – зауважила Маріанна. Поли її халатика розійшлись до ризикованої межі, відкриваючи стрункі ноги. Вона знову примружилась в бік гостя, відтак звернулась до чоловіка:

– Налий і нам пива. Сьогодні така спека.

«Вона короткозора», – згадав Ярковський й повернув до стрижневої теми:

– Так ви сказали, що все було визначено наперед?

– Саме так, – підтвердив Данило Кімович, наливаючи дружині і гостеві. – Фатум. Прокляття.

– Чиє?

– Фамільне прокляття родини Вержо. Ну і Пелагеї, звичайно.

– А детальніше, – Ярковський взяв зі стола стакан з пінним напоєм, обережно відсьорбнув. Пиво виявилось напрочуд бридким, чи то недоробленим, чи то розведеним.

– Детальніше, Олександре, вам можуть розповісти історики. З тих, що відвідували салон. Скажімо, Ципорин або Безсторонній, – Маріанна одним довгим ковтком випорожнила свій стакан. – На відміну від журналістів, Пелагея Дмитрівна допускала вчених до батькових архівів. Вони бачили документи, судові журнали, щоденники адмірала. Не лише бачили, але й вивчали. А ми знаємо цю історію лише у загальних рисах. Так би мовити, у форматі пліток.

– Всі її знають, – знов буркнув чоловік Маріанни. Червоні плями ще не зійшли з обличчя-соняха.

– Я навіть у загальних рисах не знаю, – запевнив Ярковський. – Якщо розповісте, буду вам щиро вдячний.

– Віце-адмірал Дмитрій Вержо у сімдесят четвертому році брав участь у знаменитій Антарктичній експедиції радянського Військового флоту, – Маріанна витягла з-під стола ще один хиткий таборик й влаштувалась на ньому, граційно закинувши ногу на ногу. – Кажуть, що експедиція мала секретне завдання знайти в районі Землі Королеви Мод німецьку військову базу часів війни.

– І пізніших часів, – вставив Данило Кімович, обновляючи вміст стаканів.

– Так, звісно, – погодилась Маріанна. – База пережила падіння Третього райху й навіть напад американців у сорок сьомому році. Нацисти там намагались оживити вморожених в кригу представників давньої арійської раси. Там, в Антарктиді, під льодовим панциром вони збудували ціле місто, порт для підводних човнів. Керував ними Борман. І все це тривало аж до експедиції сімдесят четвертого року. Кажуть, що саме адмірал Вержо дав наказ на знищення бази. Після того його і всю його сім’ю прокляли і прирекли на смерть. Самого Дмитрія Костянтиновича вбили ще за Союзу, разом з дружиною, мамою Пелагеї та їхнім старшим сином. Це сталось у вісімдесят сьомому році. Вбивство змаскували під розбійний напад,