Молоко з кров'ю - Люко Дашвар
— А що у коробці?! — закричали гості. — Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.
Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:
— Яка краса!
Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та — ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих — важке намисто коралове.
Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.
— Марусю! Невже своє намисто віддала?!
Маруся брову серпом вигнула.
— Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!
— У місті купили! — Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»
Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю — дурні та п’яні, і Тетянка — носом у щоці яму проколупала, і Старостенко — упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія — ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого — усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив:
— Зніми! — І зиркнув на Марусю гнівно.
Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.
— Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? — спитав Старостенко серйозно.
Стьопка почув, насторожився.
Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:
— Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.
Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав:
— Старайтеся мені! У нас демографічні показники того… кульгають на обидві ноги. — Молодим пальцем погрозив. — І ви мені теж старайтеся!
Тетянчин батько зрозумів слова голови, як наказ до термінового виконання, підхопився і оголосив:
— Хай уже молоді йдуть до хати, а то понапиваються і не зможуть… А треба!
Німець підхопився аж занадто жваво, і рокитнянці відзначили цей факт веселим гамором за столами.
— Ні, ви тільки на Барбуляка погляньте! Підскочив як ужалений! — реготали одні.
— Та, звісно… Дочекатися не може! — жартували інші.
Тетянка манірно встала з-за столу, прозорою фатою лице затулила.
— Якщо хто нам зі Степаном на першу шлюбну ніч побажати чогось хоче, то ми… — замовкла, засоромилася.
Ніна Іванівна розгубилася, смикнула доньку за фату.
— Це ще що таке?!
— Звичай такий… Нетутешній… Хочу, щоб у мене на весіллі по-особливому було, — відповіла бібліотекарка і оце процитувати б змогла уривок з любовного роману, де якась сволота П'єр півроку морочив голову якійсь Женев'єві й таки умовив її на весілля, та коли молоді уже совали собі у бік опочивальні з високим ліжком, колишня П'єрова коханка Розанна від розпачу запропонувала, щоб усі гості побажали молодим на цю ніч чогось виняткового і казкового, бо сама хотіла побажати П'єрові, щоб він не перестав її кохати. Та сталося навпаки — після тих побажань гультяй П'єр навіки забув розпусницю Розанну і до смерті любив тільки сухотну та багату Женев'єву.
Баяніст Костя, відомий у Рокитному як ще та зараза, першим вискочив на середину шатра і загорлав:
— Німець! Чуєш?! Бажаю, щоб ти до ранку не виймав…
Договори! и не встиг Тетянка жбурнула в бешкетника весільним букетом і пояснила, поки дівки сміялися з Кості и казали, що раз весільний букет дістався йому, то тепер мусить женитися хоч на кобилі:
— Такі побажання треба казати на вушко…
Гості закрутили носами: що за дурню наречена вигадала?
Ніна Іванівна обвела поглядом мовчазних рокитнянців і попросила дочку.
— Та йдіть уже. Оце всім миром бажаємо вам..
— Стривайте! — почув розгублений Стьопка Марусин голос. — От я, приміром, маю що побажати молодим, — глянула на Тетянку. — То як? Можна?
Тетянка зашарілася, кивнула. Маруся пробиралася з-за столу до молодих, а за нею вже попідскакували дівчата й хлопці.
Стьопка напружився вкрай. Поплентався за Тетянкою, став поруч із нею на виході з шатра — ох, скоріше б ця морока скінчилася.
Маруся підійшла до Тетянки і щось швидко прошепотіла їй на вухо. Тетянка вирячила очі та негарно так роззявила рота, наче від неприємної несподіванки.
— Тетянко! А я бажаю… — на молоду вже чіплялася одна з подружок, щось шепотіла, сміялася.
Маруся стала навпроти німця, сумними очами — Барбуляку прямо в душу.
— Хочу і тобі, німцю, побажати…
— Та бажай… — знітився, очі відвів.
Всміхнулася, до вуха нахилилася.
— Щоби і не глянув у її бік, не те щоби торкнувся! — прошепотіла гаряче. — Бо забуду! Навіки.
«Уже забула! — зітхнув Стьопка подумки. — Дев'ять днів… Дев'ять днів вікно мов глиною замазане! Намисто… скинула, мов гадюка стару шкіру. Горбоносій віддала, мов прапор перехідний».
— Зрозумів? — відсахнулася.
— Та добре, — вирвалося мимоволі. — Добре, Марусю.
Молодим постелили у Барбуляковій хаті, бо уперся — нізащо не хотів переселятися до Тетянчиної. «Мало того, що оце чужа жінка поряд буде, так ще до чужої хати їм пнися!» — дратувався подумки, коли Тетянка обережно розповідала, як гарно та ситно буде їм у Тараса Петровича з Ніною Іванівною.
— Хочеш, аби спився за півроку, — відповідав, і врешті-решт бібліотекарка знайшла багато плюсів у перспективі жити у старій Барбуляковій хаті. Не помруть, а там і Старостенко новий дім дасть.
У шатрі ще співали і гомоніли, коли Стьопа і Тетянка увійшли до чисто вбраної кімнати з новим дерев'яним ліжком на два спальних місця, яке Ніна Іванівна власноруч обирала на базі коопспілки. Стьопка сів на край ліжка і враз протверезів. «І що це я наробив?!» — так часто закліпав очима, що аж довелося знімати окуляри і терти скло.
«Як же хвилюється! — жахнулася й собі бібліотекарка. — Мабуть, ніколи ще жінки не мав і тепер оце не знає, що робити!» Подумала таке і ще більше жахнулася — а сама ж?! Сама ж теж ніколи… Як же вони впораються?..
Тетянка опустилася на м'який стілець біля ліжка, зціпила руки і нервово прошепотіла:
— Такі дівки дурні… Оце побажали, щоби ми сьогодні дитинку зачали…
Німець смикнувся, очі відвів.
— А Маруся Льошчина… Маруся чого побажала?..
Тетянка напружено розсміялася.
— Та не буду казати…
— Та ні! Скажи, — наполягав.
— Та нащо? Це ж вона мені казала, не тобі…
— А я, виходить, не при ділі…
— Стьопочко, не ображайся. Таку дурню побажала, що й казати соромлюся.
Німець встав, витяг з кишені цигарку і сказав:
— Ну, тоді піду… Покурю.
Бібліотекарка перелякалася.
— Та ти що! Сором… Та стій, добре! Добре, скажу…
Стьопка покрутив у
