Молоко з кров'ю - Люко Дашвар

— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.

— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.

У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:

— Від себе відірвала! Бери, німцю!

— Дякую, — розчулився.

Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.

— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.

«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.

— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?

Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.

— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.

У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.

— Гірко! — вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.

Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.

— Стьопочко… А як мене тепер зватимуть — Барбулячкою чи Барбулихою? — питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.

— Мабуть, Барбулячкою, — розсудив німець.

У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім — як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.

— Куди це ви намилилися?! — гримнув.

Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:

— А чого це ти, Олексію, забарився?!

Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.

Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках — велика коробка з пишним бантом.

— Проходьте, проходьте, гості дорогі! — підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл — дві чисті тарілки, виделки, чарки.

— Штрафна! Штрафна! — загорлав Микола й ну наливати.

— Іди зі своєю штрафною! — Маруся йому. — Дай молодих привітати!

Миколу ліктем — ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.

— Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, — замовкла та коробку німцеві у руки — тиць. — Оце подарунок наш.

Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей — безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться — а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.

— Ну, тепер і мені налийте! — чує німець Льошчин голос. — Тепер я вітатиму. — Чарку підніс вгору. — Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! — Розсміявся. — Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.

Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя — вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить — і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали?1 Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде1 Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!

—.. Тому п'ю за молодих і хай… — Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. — Ох і гірко!

— Гірко! Гірко! — загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.

Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував — як ото пилюку змахнув, — незграбно нахилившись до нареченої