Син - Філіп Майєр

Треба негайно відібрати в них усі ці гроші! Та ні — уже надто пізно щось змінювати: вона розбестила доньку, та й сина, мабуть, також. І сама думка про це виснажує, вичавлює з неї всі соки… Але справа, власне, не в грошах, а в ній самій: вона пізно усвідомила, чого не варто було робити з дітьми. Не треба було так жорстоко карати їх, перетворивши на калік, через ті кляті гроші… Погана, дуже погана християнка з тебе вийшла, Джинні.

Коли її батько загинув, вона одразу ж перестала ходити до церкви: якщо молитва не може зберегти життя твоїм близьким — навіщо взагалі молитися? Та після того, як вони з Генком переїхали до Г’юстона, вона передумала: інакше-бо її зацькувало б побожне суспільство, з яким мусила рахуватися… Вона ніколи не вважала себе віруючою, та протягом останніх кількох років багато роздумувала про життя та смерть і щиро захотіла повірити в те, що життя не закінчується порожнечею. І це стало для неї найголовнішим. Адже літнім людям не залишається жодного іншого вибору: або спасіння, або вічне Ніщо. Тому й не дивно, що в церкві зазвичай не побачиш молоді, яка дивиться на все крізь рожеві окуляри, бо знає, що все їхнє життя — ще попереду.

Колись вона слухала проповідь, де згадувалися імена відомих людей, з якими можна буде зустрітися в раю: Мартін Лютер Кінґ (хоча це для чорних), Магатма Ґанді, Роналд Рейґан… Ґанді, як вона вважала, був тут ні до чого — радше вже Джон Вейн. Якщо добре подумати, то, мабуть, такі люди потрапляють до окремого раю, щоб їх не турбувала юрба прихильників, як на Землі. А вона, Джинн, потрапить туди? Може, і ні, адже в раю немає навіть поняття «гроші». І такі люди, як Трамп, Волтон, Ґейтс або Мак-Каллоу, зрівняються з простими сміттярами.

Звичайно, вона стала б щасливою, знову поєднавшись із Генком і братами. А згодом і з дітьми. Та як буде з Тедом, з яким вона ділила ложе двадцять років уже після смерті Генка? Усі разом вони точно не зможуть жити. І ще одне маленьке питаннячко: чи зустрінеться вона там із Томасом?

Люди чомусь уявляють собі рай так: лежиш та слухаєш, як янголи грають на арфі. І так без кінця й краю: їсти не треба, кохатися не прагнеш — наче якийсь вічний хоспіс. А вона, між іншим, за своє життя переспала з багатьма чоловіками. А зі скількома ще ладна була переспати… Ні, вона точно потрапить до пекла.

«Не дай мені зараз померти!» — подумала Джинн, розплющуючи очі.

Та сама кімната, той самий розкішний багряний килим; дрова в каміні досі горять. Їй здається, чи стало світліше? Може… А може й ні. Треба спробувати поворухнутися. Ні. Не виходить.

Розділ 6

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

12 серпня 1915 року

Газети вже опублікували хроніку цих подій, записану зі слів полковника. Однак те, що я напишу зараз, буде єдиним правдивим описом того, що сталося.

Учора наш сегундо Рамірес, проїжджаючи західним пасовиськом, помітив, як хтось жене череду гередфордських корів прямісінько до річки. Ґарсія ніколи не розводили цю породу корів, тож це могла бути тільки наша худоба.

Сонце щойно сіло, коли ми перехопили їх біля річки (майже всі корови були вже на тому березі). Відстань була велика — ярдів із триста. Однак усі ми — Ґленн, Чарлз, я, полковник, Рамірес, капрал Рафаель Ґарса та кілька наших вакуерос — стали стріляти, щоб бодай налякати крадіїв і примусити їх облишити нашу худобу. Та злодії виявилися не з лякливих — замість того, щоб тікати, вони взялися відстрілюватися. З такої відстані мало який постріл міг потрапити в ціль, проте Ґленна все-таки зачепила куля.

Коли ми повернулися додому, там нас уже чекали двоє рейнджерів і доктор Пілкінґтон (їх викликала Саллі, тільки-но зачула стрілянину). Лікар сказав, що куля не зачепила артерію, та без хірургічного втручання тут не обійтися, — тож Ґленна треба везти до Сан-Антоніо. Доки ж Пілкінґтон і Саллі оглядали рану мого сина, я розмовляв з одним із рейнджерів. Це був білявий коротун із типовим «бандитським» виразом обличчя. На вигляд йому було щонайбільше двадцять років, проте, судячи з усього, другий рейнджер його побоювався (щоб не сказати «боявся»). Таких як цей білявий краще минати десятою дорогою, адже коротуни в Техасі здебільшого лихі, мов собаки, що й дає змогу їм виживати серед гігантів.

Я, звичайно ж, прагнув притягти до відповідальності тих, хто стріляв у мого сина. Та ці рейнджери були надто схожі на бандитів, і я зрозумів, що довіряти їм не можна (хоча Ніл Ґілберт і його банда з Ліги Закону та Порядку — то ще гірший випадок).

— Скільки ще рейнджерів сюди приїде? — спитав я білявого.

— Нас лише двоє, і вам узагалі пощастило, що бодай ми приїхали, — відповів він. — Ми вже мали бути в окрузі Ідальґо, однак затрималися трохи.

Коротун мало не сплюнув на наш килим, та все-таки згадав, що він не на вулиці.

Можна було, щоправда, звернутися по допомогу до ранчо Кінґ, утім я знав, що краще цього не робити. Усе одно користі жодної не буде.

Ми посадовили Ґленна на заднє сидіння Пілкінґтонової машини, а тоді й Саллі вмостилася поряд із сином. Ґленн мав кепський вигляд, і я дуже захотів теж поїхати з ним. Але мені було добре відомо, що тут у радіусі двадцяти миль не знайдеться жодного чоловіка з усіма клепками в голові, крім мене. Тож я вирішив залишитися, щоб бодай спробувати зупинити свавілля.

— Ти повинен повбивати всіх тих мерзотників! — прошепотіла до мене Саллі, коли я прощався з нею.

Я промовчав, подумавши, що такі слова тут швидко втілюють у дійсність.

— Ти — син полковника Мак-Каллоу, — не вгавала моя дружина. — Покажи, нарешті, що ти можеш діяти так, як він!

— Я впевнений, що то були Хосе й Чіко, — обізвався Ґленн. — Я впізнав їх за тим, як вони сиділи верхи.

— Було вже темно, хлопчику мій, — відказав я. — І ми всі були тоді надто схвильовані. Тож я не стверджував би нічого напевне.

— Але ж я справді впевнений, тату!

Авжеж, я не сумнівався б у словах свого сина, який сидів, блідий та нещасний, на задньому сидінні, якби… якби не сумнівався в полковникові.

— Тримайся, — сказав я синові наостанок. — Ти — дуже хоробрий хлопець.

Вони поїхали. І я,