Син - Філіп Майєр

Це вперше за останній тиждень я по-справжньому наївся, і мене огорнула солодка втома. Натомість мій брат, який не взяв до рота й шматочка, просто сидів, утупившись в одну точку. Його шкіра, що сильно обгоріла на сонці, була ще й укрита брудом, змішаним із його власною блювотою.

— Тобі треба поїсти, — сказав я до нього.

— Знаєш, Ілаю, — усміхнувся він, — я й не уявляв собі, що нас із тобою затягнуть так далеко. Переконаний: ніхто з білих нас тут не знайде. І сліди наші поростуть травою…

— Тебе вб’ють, якщо ти не їстимеш.

— Мене вб’ють, як не крути…

— Ти мусиш поїсти, — наполягав я. — Тато колись роками харчувався лише сирим м’ясом.

— Я знаю. Та я не він. Пробач, Ілаю… Чи не хочеш послухати вірша, якого я написав про Ліззі?

— Давай.

Безневинної діви червоная кров

По землі розлилася рікою.

Та я знаю, що там, де панує Любов,

Ще зустрінемось ми із тобою…

Звісно, це маячня, не гідна називатися Поезією. Та мені аж так погано, що я не спромігся на щось краще.

Індіанці обернулися до нас, а Тошавей підійшов та сказав братові, щоб той поїв. Однак він уперто відмовлявся.

— Я був певен, — продовжував Мартін говорити до мене, — що поїду вчитися до Гарварду. А потім побачу Рим… Я вже був там. У своїй уяві… Справа в тому, що я, коли читаю, не просто уявляю собі речі, а чітко та ясно бачу їх перед собою. Ти ж про це не знав, чи не так? І навіть ці дикуни не відберуть у мене мого світу, який я бачу перед собою… Знаєш, я написав Емерсонові листів із десять, та не надсилав їх. А дарма… Він, я гадаю, усе-таки сприйняв би їх серйозно.

Я згадав про те, що його листи разом з усіма іншими речами згоріли, коли індіанці підпалили наш будинок. Та не став говорити цього вголос, а натомість іще раз попросив його поїсти.

— Я радше загину, ніж стану такою ж тварюкою, як ці індіанці, — рішуче сказав він. — Ти ні в чому не винен, Ілаю. І наш тато не винен: він же нічого не міг удіяти, коли нас витуряли з Бастропа. Така наша доля — от і все…

— Якщо ти опиратимешся, я тебе силоміць нагодую. Ти будеш ситий, немов кабан.

Брат геть не зважав на мої слова. Він зірвав гайлардію — чудову квітку, схожу на велику жовтогарячу ромашку чи маленьке сонце (цими квітами була вкрита чимала галявина навколо нас).

— Ось, бачите? Це Індіанське Сонце.

Команчі не звертали на нього уваги. І він заговорив голосніше.

— На честь мексиканців названо чимало рослин. Але всі вони або малі, або негарні. Це тому, що мексиканці, без сумніву, збережуть своє місце на цій планеті. А ви, індіанці, невдовзі безслідно зникнете з її лиця, і тому на вашу честь назвуть прегарні рослини — такі, як ця квітка. Це змусить інших часто згадувати про вас, але ніхто не тужитиме й не плакатиме за вами. І я теж…

Індіанці так само не звертали на нього уваги.

— «Що вдієш — ніхто мене не розуміє. Така моя доля…», — це сказав Ґете, щоб ви знали.

Тошавей сам кілька разів спробував нагодувати Мартіна, та все було марно. Тож його порцію спожили інші, і таким чином від убитого теляти не залишилося нічого, крім шкіри та кісток. Шкіру індіанці згорнули й поклали в один із тюків, а потому повсідалися верхи на своїх коней.

— Не роби нічого, Ілаю, — сказав брат, дивлячись кудись через моє плече.

Тошавей раптом притиснув мене до землі, а тоді — разом із якимсь іншим індіанцем — за якусь мить зв’язав мені руки й ноги. Потім вони кудись поволокли мене — певно, для того, щоб я опинився подалі від Мартіна. Коли вони нарешті спинилися, я підвів голову. Мій брат сидів там, де й раніше. А Урват і троє інших індіанців, повсідавшись на коней, кружляли навколо нього, щось вигукуючи. Та ось він підвівся, і команчі заходилися бити його по спині ратищами списів. Вони навмисне залишили прохід, щоб Мартін міг тікати від них, але він стояв непорушно. Жовтогарячі «індіанські сонця» сягали йому до колін, а сам він здавався геть крихітним на тлі неосяжного неба.

Нарешті Урватові все це набридло, і він ударив Мартіна не ратищем, а вістрям списа. Мій брат і не поворухнувся (тим часом Тошавей і ще якісь індіанці міцно тримали мене). Урват ударив Мартіна ще раз. Той упав у траву…

Тошавей притиснув мою голову до землі, і я не рухався, розуміючи, що опиратися марно. Аж раптом я відчув, що не зміг би підвестися, навіть якщо мене не тримали б. Просто сил не стало… Але це на якусь мить. А потім я засмикався, запручався… Проте Тошавей дуже-дуже міцно тримав мене.

Я не знаю, скільки разів мого брата звалювали на землю й він підводився знову. Та ось Урват замість списа взяв сокиру… Мартін стояв непорушно, допоки його не повалив на землю останній удар… Індіанці об’їхали навколо мого брата, уже неживого, ще один раз.

…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.

…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.

Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не