Гравець 1: що з нами станеться - Дуглас Коупленд
Карен іде ще далі… А як щодо води? Вода – це ж просто вода, вона не та речовина, що робить Карен Карен, тож увесь одяг та інша гидота на сидіннях «боїнга» буде мокрою. Тож виходить… А інші клітини тіла? Як їх можна класифікувати: Карен та не-Карен? Яйцеклітини точно лишаться, бо вони лише наполовину Карен, не стовідсоткова Карен, містять лише половину її ДНК. Стривайте – знову це слово, «ДНК»… ДНК. Якби Карен зазирнула в якусь клітину, скажімо, клітину шкіри, вона б усвідомила, що лише її ДНК і є нею. Решта – це білки, жири, ензими, гемоглобін і…
…і тут Карен ясно побачила свої мокрі рештки на сидінні «боїнга». Над ними піднімалася істота, схожа на привида, тонка, як павутинка, довга, як колготки, і складалася вона тільки з ДНК Карен – це єдине, що вона чесно могла назвати собою. Колготки! Навіть не колготки, бо всі ці ДНК, вилучені з її клітин, не поєднуватимуться між собою – всі її ДНК висітимуть хмарою дрібного пороху завбільшки, може, з апельсин. І тут Карен соромиться, бо думає, як же мало того, що відрізняє її від інших людей – дрібка пилу. Як же банально, забобонно, у дусі східних релігій. Утім… це те, що є нею чи то будь-ким із нас. Пил. Тож нехай хтось порадить усім цим християнським фундаменталістам, що чекають на вознесіння, залишити кілька відер і швабр тим, хто лишається після них.
Карен вигулькнула зі своїх фантазій. Сусід через одне місце дивився документальний фільм на каналі «Діскавері», у якому розповідалося про те, як більші переслідують, вбивають та їдять менших. «Аеробус 320» натруджено гудів. Карен замислилась, яким же буде Воррен. Із Ворреном вони познайомились по Інтернету, і тепер він зустріне її в коктейльному барі готелю «Камелот» в аеропорту Торонто. Коктейльний бар! Як непристойно і як чудово – та найкраще з цього те, що це ні до чого не зобов’язує. Якщо між ними з Ворреном проскочить іскра, можна зняти славнозвісні номери на верхньому поверсі. Якщо ніякої іскри не буде, то дорога прямісінько до аеропорту й назад додому. «Природа,– міркує Карен,– дуже жорстока, але й дуже раціональна, що створила ту іскру». Ану ж іскри таки не буде: Воррен їй подобається, але лише подобається – симпатія без іскри? Зовсім не так працює, еге ж? Такий собі принизливий вибір м’яса на ринку.
Карен повертається до ілюмінатора, помічає пилинку й роздумує: «Чудово було б, якби зорі вдень ставали чорними – небо вкрите цяточками, немов перцем присипане! На півдні видно скибочку місяця. Уявити тільки, підводиш очі й бачиш вогняний місяць!» Уперше за багато місяців Карен відчуває, що її життя – справжня історія, а не просто низка подій, записаних у щоденник,– фальшива лінійність, накладена на хаос у спробі людства знайти сенс у своєму непевному існуванні тут, на Землі. Карен міркує: «Наше прокляття як людей у тому, що ми опинились у пастці часу; наше прокляття в тому, що ми змушені інтерпретувати життя як послідовність подій – історію – а коли не можемо усвідомити, що ж є нашою особистою історією, почуваємося так, ніби заблукали».
Це не для Карен, не сьогодні. Стурбований тинейджер по той бік проходу ніби непомітно піднімає свій айфон і ніби непомітно фотографує Карен, тож Карен показує на камеру середній палець. Вона знову почувається юною. Аж раптом вона переживає дежавю; дивно, бо навряд чи колись була в неї така місія, як-от зараз. Але дежавю минає, і Карен лишається гадати, яким би було життя, якби в ньому не було нічого, крім дежавю – якби відчувалося, що життя весь час повторюється. Якось вона читала про людину, що мала такий розлад через ушкодження частини мозку, яка диктує людині відчуття часу. Невже оце і все, чим є час – наше сприйняття того, як швидко він минає чи не минає?
Тут літак починає повільно спускатися в напрямку аеропорту. Капітан повідомляє, що вони прибудуть на п’ять хвилин раніше. Карен охоплює нетерплячка, яка буває вранці на Різдво, божевільне, вібруюче знання, що під ялинкою лежать загорнуті іграшки, хоча в цьому разі ялинкою можна вважати коктейльний бар у готелі аеропорту, а іграшкою в коробці – Воррена. «Оце б мені сподобалося,– міркує Карен.– Щоб кожна мить мого життя відчувалася як різдвяний ранок».
Роздратована стюардеса наказує Карен підняти спинку крісла, бо літак іде на посадку. «Докучлива корова». Карен вирішує помучити стюардесу, відтягуючи до абсолютно останньої миті. Вона пристібає пасок і думає про Воррена. Що вона знає про цього чоловіка? Тільки те, що він сам визнав потрібним про себе розповісти, і те, що вона сама йому приписала, завдяки швидким-але-не-занадто-швидким-аби-не-здатись-невротиком відповідям на її імейли, імейли, у яких вона описала свою роботу (секретаркою у трьох психіатрів, справді божевільного тріо), дочку (Кейсі, вередливу п’ятнадцятирічну скрипальку), колишнього чоловіка (Кевіна, виродок; принаймні не проти платити за навчання Кейсі в коледжі) і… що ще розказати після цих головних штрихів? Нам бракує того, що вельми швидко робить нас особистостями; усі ми маємо значно більше спільного, ніж не спільного. Коли Карен почала працювати на лікарів Марша, Веллеслі і Ямато, вона гадала, що отримає нехай і нездорове, але задоволення від переписування нотаток лікарів після сесій – це ж весело, спостерігати, як люди по-царському псують своє життя. Спочатку воно й було добре, чи радше: «Любий Воррене, спочатку було добре – та раптом все перестало здаватися таким уже й цікавим, серед самогубств, агресивної поведінки, виснаження і передозування наркотиками з’ясувалося, що існують лише кілька варіацій божевілля, чи
