Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
Усе-таки не наважившись торкнутися плеча графа, Пауль почав уважно придивлятись до тонких губ, до закляклого лівого ока та гладенької, мармуроподібної, без жодної старечої зморшки шкіри обличчя. Ні, все ж треба спробувати…
Але тільки-но юнак зібрався перейти від вивчення профілю Великого Магістра до більш рішучих дій, як ліва щока графа нервово сіпнулась, нижня щелепа ворухнулася, і пролунав тихий, схожий на шелестіння весіннього вітерця голос:
– Не хвилюйся, хробачок, зі мною все гаразд.
– Ваша милосте!.. – зітхнув Пауль з явним полегшенням. – Ви й уявити не можете, як я перелякався.
– Ні-ні, хробачок, не зараз.
Магістр так легко та повільно, що крісло під ним навіть не рипнуло, повернувся до учня і, вдивляючись йому просто у вічі, сказав:
– Поки ще не час.
В єдину мить довколишня нічна тиша загустіла патокою й надійно заліпила вуха, тому наступні слова принца Пауль ледь розчув:
– Адже ми ще не поговорили як слід…
Розуміючи, що прямий погляд Великого Магістра йому довго не витримати, юнак проковтнув слину й ледь вичавив:
– Звідкіля Ваша милість знають, що я хотів…
Наступне слово «спитати» Пауль прошепотів після короткої паузи, але речення так і не закінчив. Ще б пак: було очевидно, що граф вважає його невимовлене питання просто ідіотичним! Справді, тільки повний бовдур не скористався би такою чудовою нагодою – бодай трішечки побазікати із самим Великим Магістром таємної ложі в момент нетривалого перепочинку… Та тут будь-хто не впустив би шансу!..
– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.
Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!
– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.
І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:
– Хто Ви такий?..
Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.
Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!
– Ваша милосте… ну-у-у, справді… про Вашу милість таке пліткують…
Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.
– І що саме пліткують, цікаво знати?
Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.
– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.
Голос був лагідним.
– Не бійся!..
І Пауль здався на милість старшого:
– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…
Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.
– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.
– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.
– Розумію. Далі.
– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…
– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.
– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…
– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.
– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!
– Тобто?..
І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:
– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…
– Ну, це теж загальновідомо.
– Або ж португальський…
Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:
– Або навпаки…
Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:
– І що ж означає це «навпаки»?..
Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:
– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця-єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…
– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно-спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?
– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…
– То чому?..
– Бо ви все ж таки…
– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?
– Це істина, Ваша милосте.
– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?
– Істинно так!
– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?
Пауль розгублено мовчав.
