Українська література » Сучасна проза » Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко

Читаємо онлайн Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
сина якийсь незвичайний погляд:

– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.

Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.

– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?

– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..

– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…

– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!

– Не жену, синку, що ти!..

– Тоді навіщо…

– Бо так спокійніше.

– Але кому?!

– Мені. І тобі теж.

– Та мені зовсім!..

– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.

– Як же…

– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.

Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:

– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…

Мовчанка.

– Але ж небезпеку відчуваю.

Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…

Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:

– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?

– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..

Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:

– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?

– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…

– Раніше ви б так не повелися.

– То раніше, синку.

– Що ж сталося тепер?

– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.

Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:

– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.

– Правда?

Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:

– Істинна правда, синку.

«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:

– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?

– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.

– Так ви ж дядька Йванового знаєте…

– Знаю.

– Тоді…

– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…

У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:

– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.

Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…

Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:

– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…

– Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татові руки, відсторонився і здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подібні речі прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати…

– Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися і подумай. Добре помізкуй… Московити зчепилися зі шведами не на життя, а на смерть. Ні Саксонія, ні Данія, ані Польща не зацікавлені у цій війні так, як Московська імперія. Імператор Петро захопив Нотебург і Нієншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаєш, що король Карл змириться із цими поразками?! Та нізащо у світі!!!

– Але ж Гетьманщина перебуває

Відгуки про книгу Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: