Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?
Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.
– Не бійся, хробачок, не бійся.
– Боюся, Ваша милосте…
– Нумо, сміливіше!
– Не можу.
– Можеш. Кажи. Отже?..
– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?
– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.
Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:
– Одну просту річ…
– Щоб я не прогнівався на тебе?
– Так…
Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.
– І щоб я не покарав тебе за твої слова?
– Так, Ваша милосте.
– Гаразд. Але…
Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..
– За однієї умови.
– Якої?
– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.
– І тоді?..
– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.
– Ви серйозно, Ваша милосте?
– Абсолютно серйозно.
– І можете заприсягтися в цьому?
– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.
Пауль засмутився, потім промимрив:
– Ні, чому ж не варте…
– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.
– Ні, Ваша милосте.
– Що «ні»?
– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.
– Точно?
– Так.
– Тоді кажи. І негайно.
Пуль вагався ще мить, потім випалив:
– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.
І враз замовк.
– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?
– Так, Ваша милосте.
– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?
– Так, Ваша милосте.
– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?
– Так, Ваша милосте. Вибачте…
– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?
Пауль приголомшено мовчав.
– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..
Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.
– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.
«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:
– Ні, о Ваша милосте…
– То що ж ти насмілився приховати від мене?
І Пауль відчайдушно видихнув:
– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!
Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.
– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?
– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.
– О Ваша милосте!..
– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…
Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:
– Спочатку трішечки потішу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вічний Жид.
– Не перший?! Тобто?.. – в голосі Пауля відчувалось навіть певне розчарування.
– Втім, маленький мій хробачок, мушу тебе також розчарувати: твої здогадки абсолютно не відповідають істині.
– Ні?!
– А що в цьому дивного?..
– Та нічого, просто…
– Просто на сім світі нічого не буває, – повчально мовив Великий Магістр.
– Просто я радію, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срібників, не купували в цигана цвяхів…
– А-а-а, он ти про що… Звісно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку.
Сказано це було таким буденним тоном, а сам зміст слів графа так суперечив і його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватої дармштадтської ночі, що Пауль укрився холодним липким потом від маківки до самісіньких п'ят.
Загалом-то подібні речі про Великого Магістра він колись чув: нібито принц свого часу розповів цю історію якійсь знаменитості – нібито це була улюблена фаворитка французького короля Луї XV маркіза де Помпадур… А вже від
