Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
– Я не надто цим переймаюся, – відказала вона, звеселівши. – Наша зустріч була того варта.
– Це моя провина.
– Чому ти прийшов? Я здивувалася, побачивши тебе.
– Не зміг втриматися.
– Мій любий.
Вона трохи до нього нахилилася, пристрасно дивлячись йому в очі своїми темними блискучими очима, трохи розтуливши губи від бажання, і він обійняв її. Зітхнувши від блаженства, вона віддалась під захист його рук.
– Ти ж знаєш, що завжди можеш на мене покластися, – мовив він.
– Я з тобою така щаслива. Якби ж я могла ощасливити тебе так, як ти мене.
– І страх минув?
– Ненавиджу Волтера, – відказала вона.
Він не був певний, що на це відповісти, тож поцілував її. Вона тулилася до його обличчя своїм ніжним лицем.
Але він узяв її за зап’ястя, прикрашене маленьким золотим годинником, і глянув, котра година.
– Знаєш, що я зараз мушу зробити?
– Втекти? – всміхнулася вона.
Він кивнув. На якусь мить вона міцніше до нього притулилася, але, відчувши його бажання піти, відсторонилася.
– Просто ганьба так кидати роботу. Ну ж бо, йди.
Йому завжди несила втриматися від спокуси позагравати.
– Це ж треба, як ти прагнеш мене позбутися, – кинув він недбало.
– Ти ж знаєш, як я не люблю тебе відпускати.
Вона відповіла тихим, глибоким і серйозним голосом. Він засміявся, улещений.
– Не забивай свою гарненьку голівку думками про нашого загадкового відвідувача. Я певний, що то була ама. А в разі халепи обіцяю, що я тебе з неї витягну.
– У тебе багатий досвід?
Він усміхнувся весело й самовдоволено.
– Ні, але я лещу собі думкою, що маю голову на в’язах.
3
Вона вийшла на веранду й споглядала, як він ішов. Він помахав їй рукою. Вона дивилася йому вслід з легким трепетом серця; у сорок один рік він мав струнку статуру й пружну юначу ходу.
Веранду вкривала тінь; вона затрималась там, розніжена, з легким від задоволеної пристрасті серцем. Їхній будинок стояв у Щасливій долині, на схилі пагорба. Бажанішу, але дорожчу Вершину вони не могли собі дозволити. Та її неуважний погляд майже не помічав синє море й гавань, повну суден. Усі її думки були тільки про коханця.
Звісно, того пообіддя вони повелися нерозважливо, але, коли він її хоче, як вона може бути обачною? Двічі або тричі він приходив після другого сніданку, коли в розпал денної спеки нікому й на думку не спало б вийти з дому, тож навіть служки не бачили, як він заходив і йшов. У Гонконзі з цим було дуже непросто. Вона ненавиділа китайську частину міста й нервувалася, коли ходила в брудну хатину на узбіччі Вікторія-роуд, у якій вони мали звичку зустрічатися. То була крамничка антиквара: китайці, що сиділи без діла, неприємно на неї витріщалися; вона терпіти не могла услужливої усмішки старого, що проводив її вглиб крамнички, а тоді темними сходами нагору.
В кімнаті, до якої він її заводив, стояло сперте повітря, а від вигляду великого дерев’яного ліжка під стіною вона здригалася.
– Тут страшенно огидно, правда? – запитала вона Чарлі, коли вони вперше там зустрілися.
– Було, доки ти не ввійшла, – відповів він.
Звісно, опинившись у його обіймах, вона про все забула.
Ох, як жахливо, що вона не вільна, що вони обоє не вільні! Його дружина їй не подобалась. Мінливі думки Кітті тепер на якусь хвилю зупинилися на Дороті Таунсенд. Яке невдатне ім’я – Дороті! Воно так старить. Їй щонайменше тридцять вісім. Але Чарлі ніколи про неї не говорить. Звісно, вона йому байдужа; вона йому до смерті обридла. Але він – джентльмен. Кітті всміхнулася з ласкавою насмішкою: це так схоже на нього, на її милого дурника; хай він її зраджує, але ніколи не дозволить собі зронити й слова зневаги в бік дружини. Вона досить висока, вища за Кітті, середньої статури, з пишним світло-каштановим волоссям. Якщо вона колись і мала вроду, то хіба що в юності; риси обличчя в неї непогані, але нічим не особливі, блакитні очі холодні. Шкіра в неї така собі, а щокам бракує рум’янцю. І вдягається вона як… ну, як належить дружині заступника губернатора Гонконгу. Кітті всміхнулась і злегка знизала плечима.
Звісно, неможливо заперечити, що в Дороті Таунсенд приємний голос. Вона чудова матір, Чарлі завжди це про неї казав, а мати Кітті назвала б її дамою. Але Кітті її не любила. Їй не подобалась невимушеність цієї жінки, а люб’язність, з якою та поводилася з гостями, що завітали на чай чи на вечерю, дратувала, бо неможливо було не помітити, як мало вона по-справжньому ними цікавилася. Насправді, припускала Кітті, її не цікавило нічого, крім дітей: двоє її синів вчаться в школі в Англії, а ще одного, шестирічного, збиралися відвезти туди наступного року. Її обличчя наче приховувала маска. Вона всміхалася і люб’язно, виховано казала те, що від неї очікували, але при всій своїй привітності тримала людей на відстані. У місті вона мала кількох близьких подруг, що дуже нею захоплювалися. Кітті подумки запитала себе, чи місіс Таунсенд вважала її дещо вульгарною, й запаленіла. Зрештою, ця Дороті задирає носа безпідставно. Так, її батько працював губернатором колонії і в той час це була дуже висока посада – всі підводилися, коли він заходив у кімнату, а чоловіки шанобливо знімали капелюхи, коли його провозили повз них в авто, але варто йому піти у відставку – і все, про нього забули. Батько Дороті Таунсенд живе на пенсію в маленькому будиночку в Ерлс-Корті.[4] Мати Кітті страшенно нудилася б у його товаристві. Батько Кітті, Бернард Ґарстін, має посаду королівського адвоката і, може, колись стане суддею. Та й живуть вони, як-не-як, у Південному Кенсингтоні.
4
Кітті, яка приїхала в Гонконг, взявши шлюб, було важко змиритися з тим фактом, що її соціальне становище визначалося посадою її чоловіка. Звісно, прийняли їх дуже сердечно і два чи три місяці після приїзду вони відвідували вечірки мало не щодня. Коли вони завітали на вечерю в губернаторську резиденцію, сам губернатор повів її до столу, проте вона швидко збагнула, що в ролі дружини урядового бактеріолога не має ніякого особливого місця в суспільстві. Її це розгнівало.
– Який абсурд, – сказала вона
